Викрадачі - Елізабет Костова
1895 рік
Наближається ніч. Невблаганно згасає денне світло, темні віти дерев переплітаються в темряві, тануть на тлі темніючого неба. Я бачу, як він збирає речі, відчищає палітру. Він якраз миє пензлі при світлі ліхтаря, коли поблизу знову проходить вона, цього разу майже поруч з його вікнами, швидкими кроками повертаючись після того як зробила, що було потрібно. Під насунутим каптуром він не здатен побачити обличчя як слід; голова нахилена — напевно, вона роздивляється дорогу, місцями ще вкриту льодом, замерзлими калюжами, плямами снігу й багнюкою. Потім вона підводить голову, й він бачить її очі — темні, як і сподівався. Уловлює блиск тих очей — немолода жінка, попри гнучке тіло, але така, що він міг би закохатися в неї, якби його серце було молодшим, така, яку художник і зараз би залюбки намалював. Вона бачить краєм ока світло в його віконці й знову нахиляє голову, прямуючи далі в своїх черевичках, надто вишуканих для цього сільського шляху. Він помічає, що руки вільно звисають уздовж боків, порожні — схоже, що вона залишила десь у селі те, що несла із собою: дарунок, їжу для хворого літнього родича, сукню, яку має підшити місцева кравчиня, а можливо, й немовля, — він може лише здогадуватися. Втім, ні — для немовляти сьогоднішня ніч надто холодна.
Це село відоме йому не так добре, як його власне; Море-сюр-Луен, де він помре приблизно за чотири роки, розташоване на захід звідси. Він уже передчуває свій кінець. Але біль у дбайливо закутаному горлі не досить сильний, щоб перешкоджати його цікавості: він тихенько відчиняє двері й дивиться їй услід. У ближчого кінця провулка, перед церквою, на неї чекає екіпаж: гарні коні, ліхтарі запалені, висять високо. Він бачить, як звивається її довга, прикрашена орнаментом спідниця, коли вона сідає всередину. Потім зачиняє дверцята рукою в чорній рукавичці, немов перешкоджаючи візниці зійти й тим затримати їхній від’їзд. Коні рвуться вперед, у повітрі тане їхнє гаряче дихання; екіпаж рушає з місця.
Ось вони зникли, в селі панує тиша, як і завжди о цій порі, коли насувається ніч. Він замикає двері й гукає до слуги в дальній кімнаті, щоб подавав скромну вечерю. Завтра йому потрібно повертатися додому, до своєї дружини й своєї студії, які чекають на нього зовсім недалеко, трохи вище по річці, а також надіслати записку другові, який кожної зими так доброзичливо надає йому притулок у цьому домі. Вранці — коротка дорога додому, а потім — знову малювати, весь час, який у нього ще залишився. Тим часом полум’я в каміні почало кидати тіні по всій кімнаті, а на плиті закипає чайник. Він переглядає написаний сьогодні вдень пейзаж; дерева вийшли добре, а постать цієї незнайомої жінки на сільській вуличці визначила центр уваги, надала картині певної загадковості. У нижньому лівому кутку він додає своє прізвище й дві цифри. Наразі досить, а завтра потрібно ще трохи попрацювати над її одягом і визначитися зі світлом у тих вікнах найвіддаленішого будинку, в кінці провулка, де старий Ренар лагодить кінську збрую. На новому полотні фарби вже пристали, за шість місяців вони висохнуть. Він повісить картину в своїй студії, а якось, сонячного ранку, зніме й відішле до Парижа.
Подяки
Дякую:
Емі Вільямс, літературному агенту й найкращій подрузі; Рейгану Артуру, улюбленому другу-редактору; Майклу Пічу, який своїм талантом підніс цю книгу, а ще всім іншим колегам з видавництва «Літл, Браун енд компані», від яких я у захваті.
Також моя подяка:
Георгію X. Костову — за те, що він чудовий читач, а ще й завжди ладен подорожувати й навчатися. Елеонорі Джонсон — за доброзичливу допомогу в розвідках у Парижі й Нормандії; д-ру Девіду Джонсону — за його віру в цей проект і за відпочинок в Оверні; Джессіці Гоніґберґ — за те, що показала мені розум і руки художника; д-ру Вікторії Джонсон — за поновлення моєї любові до Франції; моєму голландському дядечку Полу Говарду Джонсону — за незмінну підтримку й заохочення протягом чотирьох десятиліть; Лаурі І. Вулфсон, сестрі-письменниці — за те, що прочитала, й за тридцять років наших екскурсій по музеях; Ніколасу Дельбланко, дорогоцінному наставнику — за те, що прочитав, і за дискусії щодо Моне й Сіслея; Юліану Попову, колезі-романісту — за критику: благодаря;[159] Дженет Шоу — за те, що прочитала, й за багато років, протягом яких вона захищає мене своїми крилами; д-ру Ріхарду Арндту — за допомогу в усьому, що стосується французької мови: merci millefois;[160] Гетер Юїнґ — за те, що прочитала, й за її гостинність на Манхеттені; Джеремаї Чемберліну — за відважну допомогу у виправленнях і скороченнях; Карен Аутен, Тревіс Голланд, Наталі Бакопулос, Майку Гінкену, Полу Беррону, Реймонду Макденіелу, Алексу Міллеру, Йосипу Новаковичу, Кійту Тейлору, Теодорі Дімовій і Емілу Андрееву — за те, що прочитали, й за довге-довге товаришування в професійних справах; Петеру Матіссену, Ейлін Поллак, Пітеру Го Девісу й іншим — за виключне піклування; Кейт Двайер, Майрону Ґоджеру, Лі Ланкастеру, Джону О’Брайену та Іллі Пердіго Керріґану — за уривки з віршів; Івану Мосо й Ларисі Куріель за гостинність у Мексиці й поради щодо опису Акапулько; Джоулу Гоніґберґу — за думки щодо імпресіоністів, завдяки чому ця історія набула яскравості; Антонії Годжсон, Чандлеру Ґордону, Вані Томовій, Светлозару Желеву й Милені Делевій — за дружбу, яку я високо ціную, участь у виданні, перекладах, за розповіді про мистецтво й літературне товаришування; програмі з присудження Гопвудівських премій в університеті штату Мічиган, Книжковому фестивалю в місті Анн-Арбор, Фестивалю мистецтв «Аполлонія» в Болгарії, магістратурі з образотворчого мистецтва університету штату Північна Кароліна в Уїлмінгтоні й Американському університету в Болгарії — за проведення публічних читань уривків із цієї книги; Ріку Уїверу — за дозвіл спостерігати його заняття з живопису в Лізі мистецтв у Александрії; д-ру Томі Томовій — за відомості про роботу лікаря-психіатра; д-ру Моніці Старкмен — за те ж і за
