Викрадачі - Елізабет Костова

— Не кажи дурниць, Ендрю. Ти робиш це задля себе, й цілком те усвідомлюєш.

— І ще трохи задля тебе.

— І трохи задля мене. — Вона замовкла по той бік безкінечного трансатлантичного кабелю — чи тепер користуються супутниковим зв’язком? Мені спало на думку, що раз я все одно в телефонній будці, то потрібно зателефонувати й батькові.

— Гаразд, я поїду туди ненадовго, це зовсім близько від Парижа. Напевно, туди легко дістатися. Шкода, що навряд чи вдасться побувати й в Етреті.

— Можливо, колись ти зможеш поїхати й туди — як доведеться. — Тепер її голос звучав напружено, вона відкашлялася. — Я збиралася зачекати до твого повернення, але можна, я скажу тобі дещо прямо зараз?

— Зрозуміло, можна.

— Я не зовсім розумію, з чого починати, тому що вчора з’ясувалося — я вагітна.

Я стояв і стискав у руці слухавку, відчуваючи лише, як тремтить усе тіло.

— І це…

— Це абсолютно точно.

Я мав на увазі дещо інше.

— І це…

Перед моїм внутрішнім поглядом відчинилися двері, й з’явилася величезна постать, хоча двері будки були щільно зачинені.

— Це твоя дитина — ти ж це хотів запитати?

— Я…

— Дитина не може бути Робертовою. — В її голосі я чув рішучість, твердий намір говорити прямо, майже бачив, як тонкі пальці стискають слухавку по той бік океану. — Не забувай: я багато місяців не бачила Роберта й не бажала бачити. Кому-кому, а тобі відомо, що я ніколи не приходила відвідати його. А нікого іншого немає. Лише ти. Ти знаєш, що я користувалася запобіжними засобами, але ніщо не дає стовідсоткової гарантії. Досі я ніколи не була вагітною. Ніколи в житті. Я завжди була дуже обережною.

— Але я…

— Ти не хочеш нічого сказати? — Вона нервово засміялася. — Висловити свою радість? Жах? Розчарування?

— Зачекай хвилину, будь ласка.

Я сперся на стінку будки й притулився лобом до скла, не розмірковуючи про те, чиї ще голови торкалися його протягом останньої доби. А потім я заплакав. Багато років я не плакав. Одного разу в мене полилися гарячі й сердиті сльози, коли мій улюблений пацієнт вчинив самогубство, — а ще за багато років до того, коли я сидів поряд з матусею, тримаючи її ще теплу, м’яку, вже мертву руку, не одразу зрозумівши, що більше вона вже мене не почує, тож і не заперечуватиме, якщо я виявлю слабкість, незважаючи на мою обіцянку підтримувати батька. Якраз він підтримував мене. Ми обидва були знайомі зі смертю, через свої службові обов’язки, але він усе життя втішав засмучених.

— Ендрю! — Голос Мері шукав мене на лінії, стривожений, ображений. — Ти настільки засмутився? Зі мною ти можеш бути відвертим…

Я витер обличчя рукавом сорочки, подряпавши запонкою носа.

— Значить, ти погодишся вийти за мене заміж?

На цей раз її сміх лунав знайомо, хоча й трохи придушено — заразливі веселощі, які я помітив у Роберта Олівера. Хіба я сам помітив? У моїй присутності він жодного разу не сміявся, тож я мав думати так з чийогось опису. Я чув, як Мері намагається вгамувати свій сміх.

— Я згодна, Ендрю. Ніколи не гадала, що мені захочеться виходити заміж за будь-кого, але ти — не будь-хто. І я погоджуюсь не через дитину.

У ту хвилину, коли я почув слово «дитина», моє життя поділилося навпіл від любові, як діляться навпіл клітини організму. Одна половина ще навіть не з’явилася на світ, але те коротке слово по телефону відкрило мені інший світ або ж подвоїло той світ, який був для мене звичним.

Розділ 103

Марлоу

Висякавшись і обійшовши вокзал декілька разів, щоб заспокоїтися, я набрав номер Анрі.

— Я збираюсь завтра вранці орендувати машину й поїхати до Ґрем’єра. Хочете поїхати разом?

— Я багато розмірковував про це, Ендрю, і вважаю, що нічого ви в такий спосіб не дізнаєтеся. Втім, можливо, що сама поїздка принесе вам певне задоволення. — Мені дуже сподобалося, що він звертається до мене по імені.

— Тож ви поїдете, якщо тільки цей намір не здається вам божевільним? Я зроблю все, щоб у поїздці вам було зручно.

— Я тепер нечасто виходжу з дому, — зітхнув він. — Хіба що лікаря відвідати. Я гальмуватиму вас.

— Я не заперечую проти того, щоб рухатися повільно. — Не став розповідати йому про батька, який усе ще водить машину, відвідує парафіян і виходить на прогулянки. Батько молодший за Анрі на десять років — для таких старих людей то ціла вічність.

— А! — Він роздумував вголос по телефону. — Найгірше, що може трапитися зі мною, наскільки я розумію, — ця подорож мене вб’є. У такому випадку ви привезете моє тіло до Парижа й поховаєте поряд з Оде де Клерваль. Померти від перевтоми в чудовому селі — не гірша доля з можливих. — Я не знав, що на це відповісти, але він посміхався, то й я засміявся разом з ним. Шкода, що не можу розповісти йому свої власні новини. Як несправедливо, що Мері не змогла познайомитися із цією людиною, яка могла б бути її дідусем, навіть прадідусем, і на яку Мері була схожа довгими тонкими ногами й лукавістю.

— Можна, я заберу вас завтра о дев’ятій ранку?

— Авжеж. Я не спатиму сьогодні вночі. — Й він поклав слухавку.

Їздити машиною по Парижі — це жах для іноземця'. Змусити на це могла мене лише Беатриса; мені іноді здавалося, що я просто заплющую очі — а часом відкриваю їх широко, як ніколи, — щоб уникнути зіткнення з блукаючими всією дорогою іншими машинами, розібратися в плутанині незнайомих мені дорожніх знаків, не потрапити на вулиці з однобічним рухом. Поки я розшукав будинок Анрі, весь уже вкрився потом, тому з полегшенням припаркувався там — незаконно, ще й з увімкнутими фарами — на ті двадцять хвилин, які знадобилися, щоб допомогти (разом з Івонною) Анрі зійти на вулицю. Якби я був Робертом Олівером, то просто схопив би Анрі в оберемок і зніс донизу, але сам я навіть запропонувати таку річ не наважився. Він влаштувався на передньому сидінні, а економка поклала в багажник крісло на коліщатках й запасну ковдру. Це принесло мені ще більше полегшення: з такою екіпіровкою Анрі буде здатен безпечно пересуватися селом — принаймні, частиною села.

Ми досить швидко проїхали по одному з головних бульварів міста — Анрі, який мав на подив гарну пам’ять, керував моїми діями, — а потім крізь передмістя. На мить-другу відкрилася широка Сена, пішли звивисті дороги, ліси, перші села. На захід