Викрадачі - Елізабет Костова

— Ні, ми цього так і не знали. А Оде так бажала з’ясувати, що то було. Я розшукував відомості про Еме, із записів у мерії довідався, що її повне імя й прізвище — Еме Ренар, а народилася вона, здається, у 1859 році. Але більше нічого не дізнався. Батьки Оде придбали будинок у тому селі, звідки родом Еме, але по смерті Іва будинок продали. Я навіть не пам’ятаю, як називалося село.

— Значить, вона на вісім років молодша за Беатрису, — зауважив я.

Анрі зручніше влаштувався в кріслі й прикрив очі від світла рукою, щоб краще бачити мене.

— Ви так багато знаєте про Беатрису, — сказав він, не приховуючи свого подиву. — Ви теж закохалися в неї, як Роберт Олівер?

— У мене гарна пам’ять на числа. — Я подумав, що час, напевно, залишати старого, перш ніж він знову стомиться.

— У будь-якому випадку, нічого я не знайшов. Перед тим як померти, Оде сказала, що її мати була найкращою людиною в світі, — він замовк на мить, тому що від хвилювання йому перехопило подих, — за винятком мене. Тож їй, можливо, й не було потреби знати більше.

— Зрозуміло, цього їй було досить, — сказав я, щоб заспокоїти його.

— Ви хочете побачити її портрет? Беатриси?

— Зрозуміло, хочу. Я бачив роботу Олів’є Віньйо в музеї «Метрополітен».

— Гарний портрет. Але в мене є фотографія, вельми рідкісна — Оде розповідала, що мати не любила фотографуватися. Оде ніколи не дозволяла оприлюднювати її. Фото я зберігаю в своєму альбомі.

Він дуже повільно підвівся з крісла, перш ніж я спробував йому заперечити, взяв тростину, що стояла біля крісла. Я подав йому руку, й він з нехіттю сперся на неї; ми покрокували кімнатою до великої книжкової шафи, а там він підняв свою тростину. Я зняв з полиці важкий альбом, на який він указав — у потертій шкіряній обкладинці, але витиснутий золотом чотирикутник у центрі зберігся. Я розкрив альбом, поклавши його на найближчий столик. В альбомі були родинні фото кількох поколінь, і мені закортіло попросити подивитись їх усі: дівчатка в спідницях з рюшами дивляться прямо перед собою, наречені дев’ятнадцятого століття, схожі на білих пав, їхні шляхетні брати або друзі в циліндрах і фраках, руки покладені на плечі тих, хто сидить. Цікаво, чи немає серед них Іва — можливо, оцей плечистий чоловік з чорною бородою, або Оде — дівчинка у платті з широкою спідницею, в черевиках на ґудзиках. Але якщо вони й були там, навіть якщо серед них був сам Олів’є Віньйо, Робінсон швидко перегортав сторінки, шукаючи те, чого прагнув, а я не заважав його непевному розуму й рукам. Нарешті він зупинився.

— Беатриса!

Я б і так її впізнав; утім, було щось потойбічне у цьому — бачити її обличчя з життя. Вона стояла сама, поклавши одну руку на студійну підставку, іншою притримуючи спідницю — вимушена й застигла поза, проте її постать сповнена життя. Я знав ці блискучі чорні очі, форму підборіддя, ніжну шию, розкішні кучері, які вона прибрала за вуха. На ній була довга чорна сукня й щось схоже на хустину, накинуте на плечі. Рукави сукні, широкі на плечах, звужувалися до зап’ястя; талія тонка, затягнута, спідниці внизу прикрашені пругом якогось світлішого відтінку, відтворюючи складний геометричний візерунок. Модна пані, подумав я: вона залишилася художницею у своїх вбраннях, якщо й припинила писати картини.

Унизу була викарбувана фотографом-професіоналом дата: 1895, — а також прізвище фотографа й адреса його закладу в Парижі. Мене турбувало щось неясне — якийсь туманний спогад, якась інша постать, і це викликало задумливість, яку не міг струсити з себе. На довгу хвилину мені здалося, що пам’ять у мене не набагато краща, ніж у Анрі Робінсона — навіть гірша, якщо вже на те пішло. Потім я обернувся до нього.

— Мсьє, а є у вас альбом репродукцій… — Як же воно називалося? І де я бачив? — Я шукаю картину… альбом репродукцій Сіслея, якщо у вас є.

— Сіслея? — Він насупився, немов я попросив у нього напій, а він зазвичай такого не тримав під рукою. — Здається, деякі репродукції є. Вони повинні бути в отій секції. — Він знову змахнув тростиною, спираючись на мою руку. — Там імпресіоністи, починаючи з шістьох перших.

Я підійшов до шафи й почав проглядати книжки на полицях, повільно. Не розшукав нічого. Була книга про імпресіоністичні пейзажі, там у переліку творів значився Сіслей, але не та картина, яку я шукав. Нарешті знайшов том зимових пейзажів.

— Це в мене віднедавна. — Анрі Робінсон дивився на мене гостро, з явною підозрою. — Його подарував мені Роберт Олівер, коли завітав до мене вдруге.

Я зважив том — недешевий подарунок.

— А фото Беатриси ви йому показували?

Він хвилину розмірковував.

— Гадаю, не показував. Це я б запам’ятав. Крім того, якби я показував йому фотографію, він і її теж міг би поцупити.

Я мав погодитися з таким припущенням. На моє полегшення, картина Сіслея тут була, саме така, що я бачив у Національній галереї: жінка крокує вдалину сільською вулицею, оточеною стінами будинків, під ногами в неї рипить сніг, гілки дерев розмиті в темряві, сонце майже сіло. Ця робота приголомшувала, навіть у репродукції. Жіноча фігура кудись поспішала в нагальній справі, сукня розвивалася при швидкій ході, на неї накинутий короткий синій плащ, а понизу спідниці — незвичний блакитний пруг. Я підняв книгу так, щоб Анрі Робінсон був здатним бачити картину.

— Нічого знайомого не вбачаєте?

Він хвилину-другу пильно вдивлявся в картину, потім похитав головою.

— Ви дійсно вважаєте, що тут є певний зв’язок?

Я приніс альбом фотографій і поклав два зображення поряд. Спідниця очевидно була та сама.

— Як ви гадаєте, такий фасон сукні міг бути розповсюдженим?

Анрі Робінсон схопив мене за руку своїми цупкими пальцями, й мені знову згадався батько.

— Гадаю, це мало вірогідно: у ті часи жінки замовляли собі сукні в кравчинь, кожна окремо.

Я прочитав, що написано під репродукцією. Альфред Сіслей написав цю картину за чотири роки до смерті, у Ґрем’єрі, недалеко на захід від села, де мешкав сам — Море-сюр-Луен.

— Можна присісти й хвилиночку поміркувати? — попросив я. — І можна ще подивитися на листи, буквально на секундочку?

Анрі Робінсон дозволив мені відвести його назад до крісла і — з меншим бажанням — вручив мені стіс листів. Ні, прочитати французький текст я не в змозі, навіть слів не розбираю. Прийдеться в номері готелю проглянути мою власну копію, Зоїн переклад. Шкодував, що не захопив той