Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

одне навпроти одного двоє молодят — хазяйська дочка і наймит; вони цокаються келихами, самозабутньо втопивши одне в одного закохані погляди. І аж у кінці столу сидить сам мельник: високо піднявши келих, він розмахує капелюхом і співає — співає пісню про галантного короля. Мішо вже зовсім сивий, він віддано дивиться на свого владаря й бадьоро приспівує йому, бо знає напевне, що король любить народ і всіх дочок народу.

Двом молодятам пісня ще раз нагадує про їхнє кохання, а обом постарілим щемливо прояснює спогади. Король слухає, ледь схиливши до мельника вухо, і всміхається, як людина, що в неї все найкраще вже позаду. Колишня Мадлон, це зрозумієш тільки ти. Хіба не було вам тоді гарно й радісно, попри твої хитрощі й попри сутичку з чоловіком? Обоє ви, певне, це знаєте. Флерета — чиста рань, роса і цвіт — згодом не впізнала свого коханого, а тепер її вже давно нема на світі.

Ворог

Пригода на млині стала відома по всьому краю, як раніш історія з балом в Ажені. Тоді губернатор вважав, що поголос розпустив не хто інший, як його намісник, — і тепер так само. Правда, Бірон ще й перевершив свого попередника. Мельничка, можна було гадати, про все мовчала, але її чоловік міг десь пробалакатися сп'яну; дивне було лиш те, як грунтовно використано його признання. Він став перед судом, що засідав у Ажені, тому самому місті, де відбувся й перший скандал. Губернатор охоче перешкодив би судові допитувати орендаря, але перед його людьми зачинили браму, а на мурах вишикувалась залога міста.

Маршала Бірона того дня в Ажені не було: діяти так відверто він не наважувався. Щоразу він уникав саме того міста, що зачиняло браму перед губернатором, а таких міст ставало дедалі більше. Ніяких прямих наказів він не давав. Анрі навряд чи зміг би обвинуватити намісника й у тому збройному нападі, що коштував йому самому підошви від чобота, а панові де Морнею клаптика шкіри з волоссям. Маршал Бірон знався на підступах і вмів сам залишатися в тіні — річ начебто незвичайна для запальної людини. Він багато читав; можливо, книжки навчили його хитрості, хоча здебільшого читання скоріше допомагає зберегти душевну чистоту. Та хай там як, а він створював губернаторові негарну славу — і не тільки щодо жінок. Пішли балачки, що жінок Анрі тільки зводить, а от чоловіків і на той світ радий виряджати. І не один дворянин більш не довіряв йому — серед них і ті, чиє майно й життя Анрі колись захистив від розбійників. Людині розпусної поведінки дуже легко відмовити й у справедливості, хоч як ревно дбав губернатор у своєму краю саме про неї.

І Анрі мусив безсило дивитись, як зникає пошана до нього — навіть як до правителя й воєначальника, а не тільки через його амурні пригоди. Ще трохи, і він сповзе до рівня державця без ваги, без могутності — тільки порожнє ім'я й титул; а владу всю прибере до рук Бірон. У провінції Гієнні вона вже й тепер належала йому: Анрі так досі й не впустили в Бордо. Намісник зі своєю численною кіннотою й піхотою навіть важився кілька разів зухвало вдиратися в королівство Наваррське. Анрі тоді відсиджувався в своєму Неракському замку, мов цькований звір. Він навіть не скликав таємної ради, боячись, що не зможе стримати люті й тим викаже власну безпорадність. Отоді найкраще прислужилися йому давні друзі: принаймні їм Анрі не боявся показатись і довіритись навіть зі своїм безсилим гнівом і марними планами відплати. Так, навіть сльози розпачу дозволяв він собі перед ними.

Одного вечора вони зібрались у нього, і кожен поводився згідно зі своєю вдачею. Дю Барта похмуро вигукував невиразні погрози, Агріппа д'Обіньє попросту радив знов розпочати війну з французьким двором. Адже не було сумніву: Бірон діяв так лиш тому, що знаходив підтримку при дворі. Недарма ж король Франції відряджав до Анрі послів, щоб умовити його повернутися в католицтво. Ще промовистіша була вимога, щоб він сам приїхав до Парижа забрати королеву Наваррську.

— Ваша величносте! Чує моє серце, що тоді ми не так скоро побачимося тут. — Ці Агріппині слова були вельми переконливі: в них зосередилися всі небезпеки Лувру, і Анрі ніби навіч побачив пані Катрін, що з лиховісним обличчям схилялась на свій костур. Ті спогади громадили в його душі жах і обурення, і він врешті-решт дійшов би до того, що наказав збиратись у похід. Сам, на чолі свого війська, вирушив би він проти намісника. Але на півдорозі повернув би назад, бо в ньому встиг би прокинутися здоровий глузд. Проте від такого хибного кроку його втримали, хоч дю Барта палко схвалював цей задум, посилаючись на сліпоту й зіпсутість людського поріддя. Озвався Філіпп Морней:

— Ваша величносте! У вас є ворог: його звуть маршал Бірон. Не питайте, чиї накази він виконує чи бодай прикривається ними. Напевне, й короля Франції він настроює проти вас так самісінько, як тутешне дрібне дворянство. Він наклепник. Зводить на вас наклепи перед селянами й королями, бо хоче витіснити вас із провінції й стати тут повновладним хазяїном. Ви, ваша величносте, маєте перед очима все королівство. А такий, як Бірон, не бачить далі своєї провінції. На цьому ви його й спіймайте, тут його й побийте його власною зброєю.

— Я зроблю його посміховищем! — вигукнув Анрі.— І як тільки могло мені спасти на думку воювати з ним!

Він під руку вивів посла у відкриту галерею і, міряючи її швидкими широкими кроками, повторив:

— Знов у мене є ворог.

Під першим ворогом він мав на увазі пані Катрін.

Морней заявив:

— Ми неминуче зустрічаємося саме з тим ворогом, що посилає нам небо, і він завжди буває такий, якого нам потрібно.

Так друзі кажуть завжди, але від цього легше не стає.

— Гарний ворог, нічого не скажеш! — вигукнув Анрі.— Порубав морду власному коневі! Та ще