Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

було, щоб міста з самого страху зачиняли брами перед губернатором. Справедливість і любов до послуху, якими той уже вславився, мали обернутися в жорстокість — такий був Біронів задум. Справді, намісник обрав найкращий шлях до того, щоб зробити ім'я Анрі таким ненависним для людей, як і його власне. Анрі це зрозумів і, втікаючи від різанини, вчиненої з трьома сотнями полонених, постановив собі надалі діяти не так, як його вимушує намісник.

Оз належав до тих непокірливих містечок, що не впускали губернатора в свої мури і не хотіли й чути про те, щоб піддатися йому. Власне, на тому вперто стояли тільки магістратські радники та кілька міщан, що мали більше землі, ніж решта, й визискували бідняків. Простий народ був прихильний до короля Наваррського, бо той заходив у оселі до бідняків і не гребував любити їхніх дочок. За це любили й його. Біднота напевне відчинила б йому браму, але не могла, бо її стерегла військова залога, покірна багатіям. Та через той опір бідняків і заможні не довіряли один одному. Кожен заздалегідь готував собі якийсь викрут — на той випадок, коли місто все-таки здасться. Приміром, один аптекар казав своєму сусіді, лимареві: «Між нами, сусідоньку; ти знаєш, хто постачає солодощі королю Наваррському? Його неракський аптекар, Лалан. А в кого той Лалан купив рецепти? У мене!»

«Сусіде, — відповідав йому лимар, — це таке саме діло, як із шкіряним футляром для королівського келиха. Той футляр треба було полагодити — тільки так, щоб ніхто про це не знав, бо поки келих не замкнений у футлярі, його ж можуть дуже легко затруїти. І з двору футляр привезли до мене», — шепотів лимар.

Водночас кожен запам'ятовував усі необережні зізнання другого — на той випадок, коли маршал Бірон налетить раніше за короля Наваррського. Тоді, мовляв, хай покарають усіх, крім мене. Одній жінці приснився янгол, що провістив їй прибуття маршала, і вона, репетуючи на всю горлянку, розповіла про те на базарі. Отож її чоловікові загрожувала найбільша небезпека в тім разі, коли швидше прибуде губернатор. Він був фурман і якось узяв з одного сільського шинкаря плату борговою розпискою Агріппи д'Обіньє. В того шинкаря обідав колись король Наваррський, і в найгіршому разі фурман міг прикритися розпискою.

Часом у місто все ж таки впускали чужих, якщо їх було небагато; а тому Анрі знав і про незгоди городян, і про їхні страхи. Залога була нечисленна, та ще й не дуже надійна останнім часом, після Біронових невдач. Губернатор узяв із собою п'ятнадцять добірних бійців-дворян, вони понадягали поверх панцерів мисливські каптани і так сподівалися пройти до міста невпізнаними. Та щойно сам Анрі проминув браму, як один солдат із залоги закричав: «Король Наваррський!» — і перерубав мотуз, що підтримував спускні грати. У пастці опинились п'ятеро: сам Анрі з Морнеєм, а також панове де Бац, де Роні й де Бетюн. У місті зразу вдарили на сполох, городяни кинулись до зброї й посунули на п'ятьох сміливців.

Передній городянський загін налічував півсотні чоловік; просто на них і рушив король Наваррський з пістолем у руці, водночас звертаючись до своїх дворян із таким закликом:

— Друзі, вперед, удармо на них! — А втім, ці слова призначалися не стільки для бойових товаришів, скільки для озьких городян, що їх він хотів зупинити й залякати, — Вдармо на них! Покажіть усю вашу відвагу й непохитність, і ми врятуємо своє життя! Всі за мною й робіть те, що я! Не стріляти! — гукнув він ще голосніше. — За пістолі не хапайтеся! — немовби звертався до своїх чотирьох дворян.

А тим часом озброєні городяни, пороззявлявши роти, вслухалися в цю вельми доладну промову короля, що опинивсь у такій небезпеці, й не рушали з місця. Правда, двоє чи троє закричали: «Стріляйте в отой червоний каптан! То ж король Наваррський!» Та перше ніж хтось отямився, Анрі вже з усього маху ввігнався в городянські лави, що враз розсипались і відступили назад.

Там, ззаду, вистрелило кілька аркебузів і пістолів. І зразу в тісній вуличці закипіла буча — то бідний народ, що любив короля, напосівся на стрільців. У тих і в самих душа була в п'ятах, і вони теж учепились один одному в чуприни: кожен хотів показати, що стріляв не він. Королю залишалося тільки спокійно чекати: досить скоро ратмани, чи консули, попадали йому в ноги й завели, мов літанію:

— Величносте! Ми ваші піддані й вірні слуги! Величносте! Ми ваші…

— А чого ж ви цілились у мій червоний каптан? — відказав Анрі.

— Величносте! Ми ваші…

— Хто стріляв у мене?

— Величносте! — заскиглив один міщанин у шкіряному фартусі.— Мені привозили лагодити футляр від вашого келиха. Я у своїх замовців не стріляю.

— Коли вже когось конче треба повісити, — порадив ще один, осмілівши з переляку, — то вішайте, ваша величносте, саму бідноту, її тепер розплодилось аж забагато.

Анрі гучно оголосив свою ухвалу:

— Я не дозволю солдатам грабувати місто, хоч такий звичай і хоч ви цього заслужили. Але кожен з вас щоб дав десять ліврів на бідноту. Зараз приведіть сюди вашого священика і віддавайте ці гроші йому.

Тоді міщани привели дідка в сутані й знову спробували звалити всі провини на нього. Це, мовляв, він, це він намовляв фурманову жінку кричати на базарі, що янгол небесний провістив прибуття пана маршала Бірона, а не короля Наваррського, і тільки через це вони зачинили перед ним браму. І наполягали, щоб старий відпокутував провину всього міста. Якщо не їх самих і навіть не бідняків, то хоч одного ж треба повісити — від цієї думки ніяк не могли відмовитись в Озі. Анрі мусив ще раз голосно заявити:

— Нікого ми не вішатимемо. І грабувати міста ніхто не буде. Але я хочу їсти й пити.

За таку нагоду відразу вхопився один шинкар: на базарному майдані він понакривав столи для короля, для його дворян, для консулів і заможних городян. Але Анрі зажадав стільців і для бідняків:

— У них буде чим заплатити, бо