Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Беза; прочитав кілька речень — і врешті скорився сильнішій за нього правді. Визначні члени консисторії ім'ям реформованої церкви засвідчували, що цей шлюб незаконний. Обидві сторони при двох чи трьох свідках заприсяглись у вірності одне одному: як то кажуть, шлюб на віру, а насправді — шлюб, що суперечить вірі. Добрі звичаї зневажено, шлюбну спілку укладено без відома й схвалення церкви; навіть більше — на настійні побажання й поради церкви не зважено. І пастори ім'ям господнім бажали, щоб до офіційного узаконення шлюбу подружжя не зустрічалось чи принаймні зустрічалось зовсім зрідка й не більш як на два-три дні; але навіть цим вони даватимуть поганий приклад і накликатимуть на себе гнів господній. Якщо ж вони не скоряться, то заслужать, щоб їх негайно відлучили від святого причастя.

Так і було написано. Королеві Жанні погрожували найтяжчою карою тієї релігії, якій вона пожертвувала все: спокій, щастя, всі свої сили і навіть життя. А за що? «Коли зло отак бере гору, від чого хай нас бог боронить, доводиться й церкві вдаватись до крайнощів. Такого прикрого порушення звичаю церква господня не може стерпіти». Далі підписи — всі, безперечно, справжні. Щоб у цьому пересвідчитися, досить було послати запит. Але синові покараної Жанни анітрохи не хотілось виявляти пасторам отаку честь. Ними керували чисто мирські міркування, а не воля господа бога — таке було його враження з самого початку, при цьому переконанні він лишився й назавжди. Ті духовні особи вдавалися до слів «доброзвичайність», «поганий приклад», «офіційне узаконення» — а всі ці слова не мають у собі нічого духовного. Ні, вони тільки стверджують привілей членів людського суспільства стежити, підглядати одне за одним, засуджувати чи виправдовувати одне одного — загалом кажучи, надавати деспотичній громаді владу над нашою особистістю. «Вже й кохати не можна без нагляду, — обурено подумав син покараної Жанни. — Єдина втіха, що й умерти ми можемо тільки під великий галас і перед стовпищем цікавих!» Одначе навіть бровою не повів: він-бо навчився приховувати свої почуття, навчився ще в Луврі, а в цю мить йому здавалося, наче він знову там. Його вже не обвівало повітря волі, відколи він дізнався, що його любу матусю в її власній країні так покарано за те, що вона кохала. І він різким рухом простяг папери Морнеєві.

— Залиште в себе! Або віддайте туди, де ви їх узяли.

Морней відповів:

— Ці документи були в руках пастора Мерлена, що втішав нашу глибоко шановану королеву в її останню годину. Небіжчиця доручила йому передати їх мені, щоб їх не прочитали її діти.

— А тепер я їх прочитав, — тільки й відказав Анрі.

Морней важко зітхнув, тоді повів далі голосом, наче аж не своїм від зусилля над собою:

— Королева призналася своєму духівникові, що не може довше витримати без чоловіка, і він тоді таємно поєднав її з графом Гуайоном. Він знав, що це не справжній законний шлюб, але пожалів її.

— Морнею! — крикнув Анрі теж через силу. А далі замурмотів майже нечутно; те мурмотіння йшло з розтерзаної душі: — Ви справжній крук — чорний крук у білому ковпаці. Ваша пов'язка, ваша рана захищає вас від мене, і ви це знаєте. Я беззахисний перед людиною, що вчора підставляла себе під кулі заради мене, і ви цим зловживаєте. Я мушу слухати з ваших уст, що моя мати була одержима розпустою, як і я, — і що я піду її шляхом. Так ви постановили на той випадок, коли я не слухатимусь вас. Ви чорний крук, вісник лиха! — раптом голосно вигукнув він, повернувся й пішов геть широкими кроками. Голова його була схилена, і сльози капали перед ним на доріжку.

Після цього багато днів вони з Морнеєм і не чули нічого один про одного. Король вирушив у похід на непокірливе містечко й посла з собою не взяв. Але серед усіх боїв і турбот, за якими він хотів забути свою таємну муку, Анрі однаково обсідали думки. Їй було сорок три роки, а вона ще не могла прожити здержливо. «Кулю!» — просив син королеви Жанни. Її веселий син серед стрілянини просив, щоб куля вкоротила той час, який йому ще лишалося принижуватись, як принижувалась його мати. А вийшовши з тієї стрілянини живим і цілим, він радів, сміявся і подумки жартував зі своєї благочестивої матусі, що все ж таки не вгавила й земних насолод.

Йому весь час був потрібен рух, бо, затримавшися десь надовго, він неодмінно дізнавався про щось погане — навдивовижу, досі він такого не помічав. У народі розповідали, як чинила королева Наваррська з тими, хто їй не корився. Або переходь у протестантство, або навіки зникнеш у її замку в По, де були темниці, що їх знав Анрі. А поряд з тими темницями справляли бенкети. Його мати чинила жорстокості в ім'я істинної віри; але, готова на все, щоб зберегти таємницю свого шлюбу, вона, можливо, користалася тими темницями, щоб затикати рота людям, які щось знали. Відтоді образ її змінився в очах сина, в якому тривало далі її життя. Він згадував, як колись йому привиділось її дивно змінене, неживе обличчя — того дня, коли її останній посланець привіз йому її останній наказ. Мертві живуть і далі, вони тільки змінюються. Хоч би на яких швидких конях ми мчали, вони супроводять нас і зненацька являють нам своє нове обличчя: «Впізнаєш мене?»— «Впізнаю, мамо».

Він мусив визнати, що вона ще виросла в його очах. Така була перша його думка в ту хвилину, коли він дізнався про її таємний шлюб. Тепер ця думка набрала певнішої форми. Жанна справді виросла від цього нагромадження фатальних подій — але залишилась, як і була, благочестивою, мужньою й чистою. Вона й умерла за все це — і ще за своє пізнє кохання. Гарна та смерть, що підтверджує наше життя. «Пане де Гуайон, ви живі!» — так вигукнув колись Анрі у великій залі Лувру, зразу після Варфоломіївської ночі. В безсилій люті він тоді звертався до мертвих, наче вони були присутні там: «Пане де Гуайон, ви живі!» А того вже не було живого, не було у великій залі, він лежав у Луврському колодязі — поживою для круків.