Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

ташек Долина повертався до Булушкіно не тільки з добрими вістями, а й з мішком, набитим різним ганчір’ям, яке подарували їм у СПП. Але, мабуть, сам диявол його спокусив, щоб по дорозі зайти ще на тулунський базар і там спробувати обміняти консерви згущеного молока на шматок копченого сала. З мішком під пахвою, з консервами в руці, повільно проштовхувався крізь густий натовп і видивлявся у бабів шматка сала. Навіть не зорієнтувався, як раптом навколо нього заклубочився натовп хлопців-обірванців, а шарпнутий мішок вислизнувся у нього з-під пахви. Так витріщити очі, так по-дурному дати себе піддурити! На щастя, знав цей базар і звичаї місцевих злодюжок з власного досвіду. Не гаючи часу, встрибнув на пустий прилавок і з тієї висоти встиг ще помітити двох хлопців, які тікали з його мішком. Про те, щоб їх догнати, не могло бути й мови, тим більше що пропали йому з очей між ларьками. Що робити? «Нічого, тільки треба пошукати Саньку, той йому допоможе. Щоб тільки його відшукати». Сташек зіскочив з прилавка і з тими нещасними консервами в руці поспішив у напрямку найближчого залізничного полотна, де серед напіврозвалених рундуків було звичаєве місце для злодіїв. Пам’ятав, що тут «шпана» звикла вкрадений на базарі товар передавати своїм шефам — «паханам». Там також сподівався зустріти Саньку і його банду. «Якщо мішок вкрали в мене хлопці від Саньки, то нема проблеми, напевно мені його повернуть, хоч треба буде їм щось підкинути. А якщо інші, то Санька, мабуть, буде знати, хто...»

Перед старим напіврозваленим рундуком Сташека затримали троє похмурого вигляду хлопців. Не було серед них втікачів з його мішком.

— Чого тут шукаєш? — гаркнули, а один стрельнув ножем на пружині.

— У мене є діло до Саньки.

Хлопці, немов на хвилину втратили у собі впевненість, і щось між собою пошепотіли.

— А ти хто такий?

— Ну, Сташек. Санька мій знайомий, буде знати.

— Але ми тебе не знаємо... Кличка в тебе є?

— Скажи йому, що... Поляк!

Двоє залишилися біля нього, третій зник між рундуками. Через хвилину повернувся.

— Усе гаразд, Санька сказав його привести.

Санька оцінив справу як важку, але не безнадійну.

— Це не мої хлопці. Напевно, це справа людей Аміра. Ніс! Гони негайно до Аміра. Чув про що тут йдеться? Ну то скажи, що Санька його сюди запрошує, бо має діло. Тільки миттю. Ніс, миттю! А ти, Стасю, видно став справжнім «всьоком», щоб так дати з себе будь-кому «видру» зробити! Що це за консерва? Молоко? Не п’ю молока від часу, як мене небіжчиця мама від грудей відставила. М’ясної консерви в тебе нема? На закуску найкраща «свіная тушонка». То навіщо ти аж до того Іркутська приперся?

Не говорили довго, бо у рундук увійшов чорний, гарної статури хлопець у компанії ще двох йому подібних. Один із них держав Сташековий мішок.

— Привіт, Сань.

— Привіт, Аміре. Гарно, що тебе бачу.

— Хіба справа в цьому барахлі. Твій мішок?

Сташек мовчки кивнув головою. Амір блиснув білими зубиськами у кислій зневажливій легкій посмішці. Санька продовжував переговори.

— Друг мій «людина»... Прізвисько має «Поляк». А насправді-то також поляк. Так як ти, скаче тут навколо ментів у нашому Сибіру. А цей мішок, що його твої знайшли, в село ніс, для сім’ї. З Іркутська через базар повертався. Ну то така справа в мене була до тебе.

Амір засміявся на весь рот і щось гаркнув тому з мішком незрозумілою для Сташека мовою. Той мовчки кинув його Сташеку під ноги.

— Перевір.

— Що ти! Шарфик там маю, хочеш? Закордонний!

Амір зневажливо махнув рукою, подав долоню і зі своїми вибіг з рундука.

— Не руський, мабуть, той Амір. Грузин?

— Також кавказький чоловік, тільки що чеченець. Так як і ти зі «спєцпєрєсєлєнців«. Свій хлопець, але шалений, як сто чортів. Зо три рази із в’язниці тікав, поки в Тулуні не затримався. Я не хотів з ним битися, хлопців шкода, ну то заключив з ним договір. У Бодайбо, у тамтешній карній колонії, як мент побив його молодшого брата, то Амір прогриз йому горло і мент тільки п’ятками подригав. Чеченець, брате, без сім’ї і без ножа не може жити на цім Божім світі. Амір головне про їжу для своїх тут на нашому базарі старається. Назвозили сюди тих чеченців до холери, і тепер цілими сім’ями від холоду й голоду здихають. Тряпки Аміра не інтересують.

Звістками, які приніс на Вовчий, втішилися всі. «Невдовзі вирушаємо до Польщі! Тепер то вже напевно. Невдовзі, невдовзі!» І почалося на Вовчому одне велике очікування, коли то нарешті з Іркутська прийде до них звістка, що надійшов час повернення в Польщу.

Через ту іркутську експедицію майже місяць Сташека не було на роботі. Коли зголосився до канцелярії, управляючий Астаф’єв не мав для нього веселої новини.