Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Пані Корчинська, хотіла чи не хотіла, одержала від Зярнецького спеціальне посвідчення по-російськи, з якого виникало, що вона є представником обласного відділу СПП, відповідає за Тулунський район, і всі радянські власті повинні організаційно допомагати їй у співробітництві з поляками на цій території. Зярнецький обіцяв, що сам до Тулуна невдовзі приїде і у всьому пані Корчинській допоможе.

Могли вже повертатися, але чекали ще на улагодження їм поворотних квитків до Тулуна, бо з цим було нелегко. Сташек вибрався полазити по Іркутську. Розраховував на це, що, може, зустріне якийсь госпіталь, то й Любку спробує пошукати. Одягнений був пристойно. І вперше зайшов до парикмахера.

— Як тебе стригти?

— Все одно, аби тільки не лисо.

— Брити також?

Сташек почервонів, як півонія. Парикмахерка, молода грудаста дівчина, трохи пахла духами і гладкою долонею пестила його пушисте підборіддя.

— Гарний в тебе пушок, молоденький, немов гусятко. Шкода його навіть брити, нехай ще трохи підросте, затвердіє...

Парикмахерки реготали. Сташек вибіг з бабської перукарні, мов ошпарений. Один госпіталь, другий, але в жоднім ніхто не чув про лікаря Бєлковича, який мав бути тут директором.

На щастя, один з лікарів пригадав, що доктору Бєлковичу доручено організувати додатковий госпіталь у школі, і дав хлопцеві адресу:

— Шукай школу номер тринадцять. Недалеко звідси.

День був літній, майже жаркий. Година післяобідня. На шкільнім майданчику одужуючі грілися на сонечку. Сташек увійшов за ворота і розглядався навколо.

— Шукаєш когось? — зацікавилась ним санітарка, що проходила повз нього.

— Я хотів би доктора Бєлковича...

— Він саме в операційній. Якщо маєш час, то почекай.

— А Люба Бєлкович тут не працює?

— Працює, а що?

— Я хотів би з нею побачитись.

— А хто ти для неї?

— Ніхто... то значить, знайомий...

— А, знайомий! — дівчина багатозначно всміхнулася. — Ось там є та твоя Любка, саме безногого ручним візком возить. Любка! Любка! Штовхай машину до нас, або запиши його там на хвилину, гостя маєш. Знайомий!

А Любку Сташек ледве пізнав. Уся в білому, залишила візок з пораненим у тіні й спішно крокувала в його напрямку. Пізнала.

— Стасік?!

— Вітаю, Любо!

Стояли один перед одним і ні він, ні вона не дуже знали як, а може, не осмілювались привітатися. Поранені солдати витріщили на них очі з неприхованою цікавістю...

Чекав на неї перед госпіталем, поки не закінчила чергувати. Вийшла до нього у перкалевій, барвистій сукні. Подорослішала Любка, вигарніла.

— Не маю тебе навіть куди запросити, — почала з виправдовування. — Живу в готелі для медсестер, по кілька в кімнаті, а гостей нам приводити не дозволено. Дядько влаштував мені тут роботу і житло. А знаєш, моя мати померла. Я тебе навіть часом згадувала. Ну то що...

Присіли на березі Ангари й наввипередки розповідали про себе.

— Ти не написала до мене, я чекав.

— Мабуть, лист не дійшов. Думала, що ти забув. А твій батько? Живий, пише?

— Не пише, жодної звістки. Війна закінчилась і нічого. Не знаю, що з ним діється.

— А мій помер. Мама лише перед самою смертю у великій таємниці мені сказала. А що це означає бути засудженим: «без права на кореспонденцію», дядько мені пояснив. То коли до тієї своєї Польщі повертаєш?

— Обіцяють тут, у Іркутську, що невдовзі, але чи я знаю? Тепер знов оця війна з Японією.

— Мабуть, знов поранених почнуть до нас звозити. Часом серце не видержує, так мені тих бідолах жаль: без рук, без ніг, без очей. Я говорила тобі, що моя мама часто тебе згадувала? Так собі думаю, що завдяки тим нашим булушкінським зустрічам моя бідна мама свою польськість пригадала. Стільки мені лише після неї залишилося.

Любка витягла із-за високого коміра сукні мініатюрного хрестика, який звисав на срібному ланцюжку, приклала його до губ і знов глибоко сховала.

— Від дівчат його ховаю. Я комсомолка. Не змогла б нікому пояснити, що це тільки пам’ятка по мамі. Допіру б мені за ношення цього хрестика всипали...

Почало темніти. Любка відвела його на площу Кірова. Стояли довго, тримаючись за руки, не могли розстатися. Любка завжди була відважніша у прояві почуттів, закинула Сташеку руки на шию і міцно поцілувала.

— На прощання, Стасю, бо ми, мабуть, вже ніколи більше не побачимось. Ти до своєї Польщі повернешся, а я тут...

Не закінчила. Вирвалася від нього і побігла, не оглядаючись, у темряву вулиці.