Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Адже пані Корчинська їде зі мною. Наші списки до Іркутська завезу, щоб про Булушкіно не забули. Не загину...

Минуло кілька днів, заки всіх поляків записали і добули квитки до Іркутська. У східний напрямок квитки продавали нормально. Тільки на захід треба було мати спеціальний дозвіл місцевого НКВС і військового коменданта станції. Насилу упхалися до нічного поїзда, настільки був заповнений. Мабуть, тільки сиве волосся пані Корчинської їм у цьому допомогло, бо молодий солдатик подав їй руку і втягнув до вагона. Хто тільки цим поїздом не мандрував! Легко поранені солдати на коротку відпустку, покалічені, часто жахливо, — додому. Молодий солдатик, який їм допомагав, підлічений від рани у пахвині, їхав з Тайшета на подальше лікування в госпіталь у Іркутську.

— А до Польщі я не дійшов. На Дніпрі кулю дістав. На Україні й під Москвою найбільше сибіряків війна накосила. Найбільш прикро, що в Берліні мене не було. Ото, невдача!

— То що, після госпіталю цивільним будеш?

— Куди там, мій призов ще повинен продовжувати службу: підлікуюсь і повертаю в частину.

— Ото ще, брате, повоюєш!

— Як це: повоюю? Що ти плетеш, адже війна закінчилася.

— Одна закінчилася, а друга тільки почалася. І тільки один диявол знає, як довго триватиме.

— Яка війна почалася? Ти що, чоловіче, п’яний чи маковиння нажерся?

— То ти, видно, є темною масою, солдатику, якщо не чув, що наші вчора на Далекому Сході японців атакували. Що, не бачиш, скільки воєнних транспортів на схід валить?

Висадилися вранці на Іркутському вокзалі і не дуже знали, куди рухатися. Місто, хоч здебільшого у дерев’яних будівлях, просторе, з центром на другому боці Ангари. Де того СПП шукати? На іркутській станції ніхто із службовців про таку польську організацію не знав. Міліціонер відправив їх у міську комендатуру, і може там щось про тих поляків знають.

Ангара, ріка темно-сталева і рвучка. Міст до центру міста забитий воєнними вантажівками. На багатьох із них знаки Червоного Хреста, мабуть, везуть поранених до госпіталю. З японської війни, мабуть, ще не встигли. Але ж про щойно розпочату війну з японцями говорять усі. Гучномовці по радіо щохвилини гримлять на повний регулятор воєнними маршами й піснями.

Пилюка на вулицях. Сморід продуктів згорання, ревіння клаксонів. Далеко від того центру, а тут так жарко. Червоний Хрест на автомашинах нагадав Сташеку Любку. Не написала йому з того Іркутська, як обіцювала. А може, лист не дійшов? Пригадав собі також, що дядько Любки мав бути в Іркутську директором якогось госпіталю. Скільки тих госпіталів може бути в такому місті? «Як буде час, то спробую Любку пошукати. Але ж здивується...»

Знайшли комендатуру міліції. Мали щастя, бо перший міліціонер, якого зачепили, знав, де СПП шукати.

— Недалеко звідси, на площі Кірова шукайте. Там вже вам люди підкажуть.

Підказали. Знайшли СПП. Вивіска польська й російська, польський прапор. Гніздилися у двох кімнатках у старому кам’яному будинку. Якась приємна пані, заки почала випитувати про деталі, напоїла їх підсолодженим чаєм, почастувала твердими військовими сухарями.

— Зараз прийде наш делегат, пан Зярнецький, то він вам усе точно пояснить! Нема дня, щоб сюди до нас поляки з різних районів не приїжджали.

Зярнецький заледве показався у дверях, здивований зупинився і з веселою усмішкою підійшов до пані Корчинської.

— Мабуть, очі мої не помиляються? Пані директоршо, що ви тут робите?

І заки не менше здивована зустріччю пані Корчинська встигла випити ковток чаю, Зярнецький взяв її під руку і повів до своєї кімнати.

Зярнецький-Фількенштейн був адвокатом у Заліщиках, приятелем по гімназії Кароля Корчинського. У Росію втік 1941 року перед німцями. Мав якийсь випадок при зрубі тайги, розтріскало йому ногу і до польського війська, хоч був довоєнним підпрапорщиком запасу, його не взяли.

— Кароль, бідний Кароль. Як я вам, пані директоршо, співчуваю... А я тут зачепився. Розумієте, пані директоршо, юридична освіта і тому подібне. Розшукуємо по тайзі поляків, записуємо людей, коли настане час до Польщі повертатися... Коли? Дорога, пані директоршо... Ви не повірите, але я навіть уже в Москві, у головному управлінні СПП був. Ванда Василевська там усім керує. Так, так, маєте рацію, та сама Василевська, редактор довоєнного «Пломичка». Що мені там у Москві сказали? До Польщі повернемося напевно, але до цього мусить бути ще якийсь міжнародний договір між польським і російським урядами. Тепер мусимо розшукувати поляків, проводити облік, щоб ми у цьому Сибіру не погубилися. Маю до пані несміливе особисте прохання, пані директоршо, щоб пані дуже не здивувалася, бо мене тут тепер не називають Фількенштейном, тільки Зярнецьким. Перше-ліпше польське прізвище мені прийшло в голову. Після важкого особистого досвіду я прийшов до висновку, що моє суто єврейське прізвище Фількенштейн не було на ті божевільні часи найкращим прізвищем. Знаю, що ви мене зрозумієте, моя дорога пані директоршо. А Кароль, наш бідний Кароль. То був мій щирий друг...

Зярнецький улаштував їм нічліг у якомусь робітничому готелі і карти на обіди. Не зволікаючи, наказав провести їх до складу СПП і пристойно з ніг до голови одягти з унрівських дарунків. Сташек від незапам’ятних часів нарешті мав на собі порядну сорочку, та ще вовняний светр, костюм і чоботи! Порядні, з товстою шкіряною підошвою, високо шнуровані.