Українська література » Сучасна проза » Лазарит - Симона Вілар

Лазарит - Симона Вілар

Читаємо онлайн Лазарит - Симона Вілар
й змогла вона переривчасто прошепотіти. – Як ти наважився сюди прийти? О, не торкайся, чуєш!..

Мартін був уражений. Не такою він уявляв цю зустріч. Він чекав на образу, сором, крижану зверхність, урешті-решт… Та хіба, прощаючись, вона не запевняла, що чекатиме на нове побачення?

Але зараз Джоанна не відчувала нічого, крім страху. І напевно, це якось пов’язано з братом-храмником. Тепер Мартінові треба бути максимально обачним – адже він не знав, чого можна очікувати від Джоанни.

– Джоанно… Скажи, що сталося? Чому ти так змінилася в ставленні до мене?

Вона судомно ковтнула. Блискучі сльози безперервно котилися з її широко розплющених очей.

– Я дізналася, хто ти! Ти – ти прокажений. Ти, мій коханий, той, кому я цілком довірилася… Ти – лазарит! І ти хотів занапастити мене разом із собою!

Мартін вражено мовчав. Але все ж спромігся запитати:

– Ти переконана в тому, що кажеш?

Крізь сльози зблиснув гнівливий погляд.

– О, так! Я бачила тебе в одязі лазарита, коли ти сходив на корабель у Лімасолі. І я впізнала тебе – твою ходу, поставу, твого коня та зброєносця. Ти був у вбранні із зеленим хрестом і приховував лице!

Мартін почав був добирати слова. Необхідно переконати її, що це страшна помилка. Вона мусить зрозуміти: він не той, за кого себе видавав… Раптом усі сторонні думки зникли: його накрило хвилею розуміння і нестерпного співчуття. Он воно що! Весь цей час вона вірила, що віддалася прокаженому!.. Бідна дівчинка, що ж їй довелося пережити!

Йому потемніло в очах. Повітря враз стало важким і тягучим.

– Джоанно моя, ні, о, ні… Як же ти мусила ненавидіти мене весь цей час!..

Більше він не промовив ані слова – горло стиснулося, немов невидима рука вчепилася в нього. Він відчув несамовитий душевний біль і був огидний сам собі. Але ні, він мусить схаменутися, опанувати себе – і негайно розвіяти її страшні підозри. Інше зараз не має значення.

Мартін не переконував Джоанну, не намагався їй щось пояснити. Це лише б посилило її недовіру, страх та огиду.

– Ти кажеш, що впізнала мене… – почав він. – Так, я змушений був удавати із себе лазарита, але тільки певний час. Це було необхідно. Однак хочу тебе заспокоїти: я не хворий на лепру. Я здоровий. Присягаюся… – він добирав слова, щоб вона не сумнівалася. – Присягаюся кривавими ранами Христа та слізьми, що пролила над ним його Пречиста Мати, – я не хворий!

Поривчастим рухом він скинув плащ, рвонув зав’язки туніки на горлі, скинув і її, оголивши торс.

Джоанна позадкувала й відступила, зійшовши на кілька сходинок угору.

– О, небо! Що це ти робиш?

– Ти мусиш побачити… мусиш на власні очі переконатися, що на мені немає ознаків лепри!

Мартін роздягнувся до пояса, аж вона підняла руку, немов намагаючись його стримати. Її очі не відривалися від довгих рубців, що тягнулися від його ребер. Перехопивши цей погляд, він промовив:

– Це слід від вогню. Нещасний випадок… Якби ти знала, як проявляється лепра, ти б не сумнівалася…

– Я знаю. Я ходила до прокажених, бачила їх. І розпитувала про тебе. Мені сказали, що ти загинув.

– Дурниці! Я живий. Це я! Кажу тобі: я не хворий! Якби я знав, що ношу в собі хворобу, невже б наважився доторкнутися до тебе? Я кохаю тебе! І весь цей час думав лише про тебе!

Він промовив це несамовито і пристрасно, з величезною силою переконання.

У Джоанни запаморочилася голова – від суперечливих почуттів, сум’яття й несподіванки, а головне – від неймовірного полегшення. Так, лікарі та брат Вільям заспокоїли її, вона повірила, що не хвора. Але тільки тепер усі її сумніви остаточно розвіяно.

Джоанна обережно наблизилася, не зводячи очей із його дужих м’язистих грудей, із чистої атласної шкіри, яку так любила обціловувати… і раптом несподівано сильно вдарила його обома кулачками в груди – раз, потім іще раз і знову. Мартін упіймав її руки й притиснув жінку до себе, вона знову намагалася вирватися, і все її тіло здригалося від беззвучного ридання.

Він заспокоїв її, гладячи по волоссю, а Джоанна, хлипаючи, шепотіла про той жах, на який перетворилося її існування, про те, як вона його ненавиділа, як боялася й не хотіла жити…

Мартін почав тихесенько заколисувати її в обіймах. Він завжди знав, що, відколи вони зблизилися, він владний над нею, і зараз знову переконувався в цьому й почувався щасливим, що йому вдалося приборкати Джоанну. Вона досі його кохає! Що ж у неї за серце, якщо ця любов не згасла навіть після страшної підозри, начебто він заразив її жахливою хворобою?

Він ніжно поцілував її в скроню і вдихнув її запах – такий близький та знайомий… І несподівано прийшло збудження, що змусило його напружитися. Цей аромат, це тепле тіло в його обіймах… О, як же його до неї вабило!

На таке не можна було навіть сподіватися. На думку спала затерта приповідка: «Сварка освіжає кохання». А потім він одразу подумав про те, що Джоанна шукала його, навідувалася навіть до братів-лазаритів. Це могло бути небезпечно. Зараз він мусить зважувати кожне слово…

Раптом із храму через двері долинув якийсь сторонній звук. Мартін прислухався. Крізь віддалений гамір міста, що вже прокидалося, та щебетання пташок чоловічий голос кликав Джоанну, і вона теж це почула. Капітан Дроґо! Мартін випустив її з обіймів, і вона, досі схлипуючи й утираючи сльози, прочинила дверцята й відгукнулася:

– Дроґо, я тут. Чекай мене на сходах біля собору.

О, це була цілковита й остаточна Мартінова перемога! Вона не пішла, вона вирішила залишитися з ним!

Джоанна не розуміла, що з нею коїться. Поглянувши на Мартіна – він досі був напівроздягнутий, – вона раптом зашарілася і сховала очі. Потім квапливо підвелась на кілька сходинок угору, де змушена була вхопитися за угвинчене в стіну сталеве кільце. Через неймовірне потрясіння ноги відмовлялися тримати її, і вона знесилено притулилася до холодного каменю. Голова йшла обертом, серце калатало. Та найбільше її вразило те, що внизу, там, де сходяться стегна, раптом стало гаряче й волого… Лише обійми, миттєве відчуття налитого сильного тіла поруч… і воно було таким прекрасним, без щонайменших ознак недуги!..

Але як же легко вона здалася! Їй би слід поводитися зовсім інакше: холодно, зверхньо, можливо, навіть дати Мартінові ляпаса, щоб він усвідомив, якого болю їй завдав, нехай і ненавмисне. Чи… чи поцілувати його… Цього їх хотілося найдужче.

Вона відчувала його погляд. Де він був увесь цей час? Так, триває війна, з нею

Відгуки про книгу Лазарит - Симона Вілар (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: