Лазарит - Симона Вілар

Тепер до неї повернулася ясність думок. Дивлячись згори вниз, зі сходів, спокійним і розсудливим поглядом, вона сказала:

– Я про все розповіла маршалові де Шамперу. Ти дуже зацікавив мого брата. У мене склалося враження, що він тебе знає.

Щоб приховати раптове хвилювання, Мартін нахилився та взявся збирати розкиданий одяг. Це дало йому виграти трохи часу. Він мав слушність і недарма уникав зустрічей із Джоанною де Рінель.

Але коли він заговорив, голос його був спокійним.

– Джоанно, знайомство з твоїм братом було б мені за честь. Але заприсягаюся, що мене ніхто йому не представляв і він не може знати мене особисто. Та й до чого тут маршал де Шампер? Для мене найважливіше, щоб ти знала: весь цей час я думав про тебе, хоч і не шукав зустрічей. Ти зараз наближена до короля Річарда, а я… лише рядовий лицар, місце якого – у своєму загоні.

Він зумисне відводив розмову від маршала тамплієрів, водночас сподіваючись, що Джоанна все-таки повернеться до цієї теми. Що міг сказати їй де Шампер?

Вона знову йому довірилася й заговорила про те, як шукала його серед лазаритів, і їй сказали, що такий лицар справді воював разом із ними, але загинув.

Мартін відмахнувся:

– Одяг із зеленим хрестом знадобився мені лише для того, щоб дістатися до Палестини. Та незабаром я знову…

Він замовчав: того, що було за цим «знову», вона не повинна знати. З іншого боку, якщо він збреше, то Джоанна, яка посідає нині таке високе становище, завиграшки може перевірити його слова і впіймати на брехні. І ще дещо його знітило – в її очах виникло напруження.

– Хто ти, Мартіне?

Він не поспішав відповідати. Успіх усієї його місії залежить винятково від цієї жінки. І від того, як вона поставиться до його слів. Раніше він здатен був домогтися від неї всього, чого забажає. Але зараз необхідно було повернути її прихильність, знову стати для неї близьким, заручитися її довірою та підтримкою.

– Я той, ким ти вперше мене побачила. Лицар-госпітальєр Мартін д’Ане. Голова нашої прецепторії в Намюрі відрядив мене у Святу землю з такою непростою та дивною місією, що я не мав права звіритися навіть самому магістрові Гарньє де Неблусу. Ось чому я вирішив перевдягтися в лазарита. Це здавалося мені наймудрішим рішенням. А потім… мені довелося переховуватися, уникаючи навіть госпітальєрів, братів по ордену. Я змішався з рядовими хрестоносцями, щоб мене не впізнали…

Мартін ретельно добирав слова, розуміючи: таке просте пояснення не задовольнить Джоанну. Він міг би послатися на орденську таємницю, але тоді йому не довелося б розраховувати на її допомогу. Та поки що нічого кращого й переконливішого на думку не спадало. У димчасто-лілових очах Джоанни й досі була недовіра, пауза затягувалася, її обличчя ставало суворішим і відстороненішим.

– Ти мусиш мені про все розповісти. Я наполягаю!

Мартін зітхнув. Непросте завдання: змішати правду і брехню в таких пропорціях, щоб Джоанна все ж повірила йому.

Так, він справді прибув із Намюра, – вкотре повторив Мартін. Тамтешня прецепторія ордену Святого Івана дуже бідна, проте шанує свого прецептора й глибоко поважає побратимів-госпітальєрів, тому він і погодився взятися за досить непросте доручення. Річ у тому, що півтора року тому в церкву Орденського дому в Намюрі влучила блискавка і він ущент згорів. Коштів на його відновлення у прецептора та братів немає, і, хоч скільки вони зверталися в магістрат іванітів, відповіді не було – усі свої сили орден зосередив на підготовці до хрестового походу. А відсутність Орденського дому призвела до того, що брати, яким просто не було де прихилити голови, почали роз’їжджатися, городяни украй скупо жертвували на потреби госпітальєрів. Кошти для будівництва погодилася надати лише місцева єврейська община. Позика перевершила всі сподівання, але замість того, щоб її повернути, євреї вимагали іншого: врятувати з оточеної Акри кількох їхніх одноплеменців, родичів очільника намюрської єврейської общини.

Прецепторові це видалося вельми вигідним, тому місію було доручено братові Мартіну, який і раніше супроводжував прочан із Франції у Святу землю. Завдання було занадто делікатним та вимагало таємності. Бо не кожен зрозуміє, з якого це дива орденські брати раптом стали прихильними до євреїв, правда ж?

Він глянув на неї запитально.

Джоанна сухо заперечила:

– Євреї не прийняли Христа! На них каїнова печать. Адже ще фараон, що полонив юдеїв, сказав: якщо почнеться війна, євреї приєднаються до наших ворогів. Як ти міг наважитися їм допомагати?

– Мені наказав прецептор. Про це таємне доручення мені заборонено розповідати навіть самому магістрові Гарньє, і я дав слово. Він би цього не зрозумів – так само, як і ти зараз не бажаєш розуміти. Але братам у Намюрі нема звідки чекати допомоги. І присягаюся вірою Христовою, тоді я не міг і уявити, у якому ганебному становищі опинюся. Мені довелося переховуватися навіть від братів по ордену, я став огидним самому собі, та я дотримався слова!

Джоанна замислено зауважила:

– Воістину дивні діяння твої, Господи!

Мартін відгукнувся:

– І несповідимі Його шляхи…

Вони замовкли, і лише через певний час Мартін промовив:

– Тепер ти можеш зневажати мене.

Жінка зітнула плечима й сіла на сходинку.

– Я ще дорогою відзначила, що ти дуже дружньо ставився до того єврейського юнака – здається, його звали Йосипом. Він із намюрських євреїв?

Мартін кивнув. І тоді Джоанна розповіла, що зобов’язана цьому євреєві порятунком свого чоловіка, коли того захопили сарацини. Крім того, вже тут в Акрі Обрі вихвалявся, що не отримав за Йосипа викуп, оскільки втрутилася влада Кілікії.

Мартін перебив її:

– Джоанно, це мене не обходить. Усе, що я мав зробити, – розшукати в Акрі потрібних людей. Із цим я впорався. Та перш ніж покинути місто, я хотів бодай здалеку побачити тебе – ти супроводжувала королеву до тутешнього схимника, і відтоді я остаточно втратив спокій. Бо хоч які різні в нас долі, хоч що б нас роз’єднувало… Існувало щось, що робило нас щасливими одне біля одного. Я досі тебе кохаю. І нехай пекло розверзнеться переді мною, якщо я зможу тебе забути!

Джоанна опустила очі – тепер вона не мала сили дивитися на його обличчя. Мартін занадто зухвалий. Зараз, якби він спробував до неї наблизитися, вона могла б його вдарити. Або знову розридалася б… Чи впала йому на груди, забувши про все й хмеліючи від щастя…

Їй довелося докласти неймовірних