Лазарит - Симона Вілар

Маршал уже зрозумів, що той, хто зараз протистояв йому, здобував вишкіл не в звичайному бою на мечах, як усі хрестоносці: він частіше бив ріжучи, а не рубаючи. Це властиво для тих, хто спершу опанував шаблю, а вже потім узяв до рук прямий клинок. А що як перед ним і справді сарацин? Наступної миті, коли їхні клинки схрестилися й обличчя супротивників опинилися поруч – одне розпашіле, з прилиплими до скронь вологими пасмами, а інше – сховане за сталевою личиною, з-під якої у світлі смолоскипів напружено блищали блакитні очі, він умить позбувся цієї думки. Його ворог не араб і не тюрк. Зрадник на службі в невірних! Такі не заслуговують нічого, крім смерті!

Проте під натиском лазарита Вільямові довелося відступити. Він задкував, перетинаючи простору залу по діагоналі, а лазарит завдавав удар за ударом, то націлюючись маршалові в голову, то заходячи зліва, намагаючись дістатися до неприкритої щитом частини тіла. Під час одного з разючих випадів, коли ворог опинився зовсім поруч, де Шампер зробив невловний рух, і закутий у сталь край важкого щита, прослизнувши під нижнім краєм топхельма, із силою врізався супротивникові в горло.

Голова лазарита відкинулася, він відсахнувся, і цього вистачило, щоб маршал устиг завдати колотий удар у плече. З-під шолому долинув глухий скрик, але кольчуга й цього разу витримала. Незнайомець умить перехопив меч у ліву руку, – для де Шампера це була несподіванка. Він спробував затулитися щитом від лункого горизонтального удару, але було запізно – сталь зблиснула біля самісіньких його очей. Урятувало маршала тільки те, що він рвучко відсмикнув голову, а наступної миті з-під волосся на брову, а потім і в очницю заструмувала кров.

Його супротивник однаково добре володів обома руками, але тепер, коли лазарит тримав меч у лівиці, де Шампер здобув перевагу в обороні. Тому він негайно взявся атакувати, завдаючи безліч ударів – засічних, вертикальних і знизу. Клинки висікали жмутки іскор. Маршал поспішав – кров, збігаючи з чола, засліплювала; не було ні часу, ні можливості протерти очі, і його меч миготів дедалі швидше.

Де Шампер і сам не помітив, як йому якимось дивом вдалось обеззброїти лазарита. Це сталося, коли він уже й не намагався цього зробити. Клинки схрестилися, вістря його меча ковзнуло за гарду меча супротивника, він мимоволі зробив короткий обертальний рух – і лазаритів меч із ляскотом упав не менше, ніж за десять кроків від них. Маршал, відсапуючись, упритул дивився на обеззброєного ворога.

– От і все, лазарите!.. Чи хто ти там насправді…

Але це ще був зовсім не кінець. До Мартінової правиці повернулася чутливість, і наступної ж миті він невловним рухом вихопив ззаду з-за паска батіг. Плетений сиром’ятний пасок розгорнувся кільцями, наче сонна змія.

Вільям де Шампер усміхнувся. Примарна надія. На що здатен батіг проти загостреного, мов бритва, клинка?

Аж тут плетений пасок блискавично, із шурхотом розсік повітря, і пекельний біль у руці, якою де Шампер стискав меча, примусив тамплієра зойкнути. Ушитий на кінці свинець навіть через рукавицю розсік плоть, розтрощив дрібні кістки, і меч де Шампера упав на кам’яні плити.

«Він переміг», – вражено зрозумів тамплієр. Але маршал не міг дозволити цьому спритному розвідувачеві втекти.

Як необачно! Слід було відразу гукнути вартових!

Де Шампер уже збирався був це зробити, однак незнайомець захопив його батогом під коліна і смикнув до себе з такою силою, що храмовник повалився навзнак. Його потилиця вдарилася об кам’яну підлогу, а в лице врізався окований край щита. На якусь мить він знепритомнів, але вже наступної несамовито закричав:

– Варто, сюди! До мене!

Завдяки нелюдському зусиллю йому вдалося відірвати своє тіло від підлоги й стати навколішки. Лазарит тінню пронісся повз нього, його постать мелькнула на тлі тьмяних вогнів у лампах і зникла. «Нічого, – подумав Вільям. – Йому, однак, нікуди тікати».

З обох кінців Великої галереї вже замиготіли смолоскипи, з’явилися темні постаті караульних сержантів, що серед них було кілька лицарів у білому.

Наблизившись, вони остовпіли: маршал ордену, подертий, спітнілий, засапаний, стояв навколішки, метаючи очима блискавки.

– Схопити його! – уривчасто видихнув Вільям, не розуміючи, чому вони зволікають.

Але ті просто не могли второпати, чого хоче від них маршал. Тут нікого не було. Де Шампер рвонувся, змахнув рукою та обернувся: у віконному прогоні чорнів силует, що при світлі місяця, який уже піднявся з-за веж, здавався нелюдським. Здоровецька сталева голова без шиї і струнке худорляве тіло, навколо якого розвівалися на нічному вітрі краї довгої коти. На мить маршалові здалося, що ця людина усміхається під шоломом, маршал шкірою відчував спрямований на нього крізь отвори насмішкуватий погляд.

– Он він! – прогарчав Вільям. – Агов, здавайся! Тобі все одно нема куди подітися!..

Але той думав інакше. І, коли вартові були вже за два кроки, змахнув батогом, який і далі стискав у руці, немов розсікаючи темряву, – та зістрибнув з вікна.

Немислима висота, вимощений камінням двір унизу, гострі ратища в ровах, що оточують вежі…

Розштовхавши воїнів, які скупчилися біля прогону, Вільям швидко визирнув униз. Непевного місячного світла було достатньо, щоб роздивитися: при підніжжі вежі нікого немає. Раптом один із воїнів зойкнув:

– Сили небесні!

Маршалові перехопило подих.

Лазарит стояв на даху однієї з кам’яних галерей, що нависали над двором. Як він міг там опинитися? Як здолав відкритий простір, що відділяв вікно Великої зали від галереї? Чи мислимо це для людини з плоті та крові?

Він зрозумів це, побачивши, як той перескочив із горішньої галереї на іншу, розташовану значно нижче. Стрибок був неймовірно легким і немов уповільненим, наче дивний незнайомець линув у повітрі. Майже не затримавшись там, темний силует розвернувся і… впав униз.

Але ні – замість того, щоб упасти, він пролетів дугою над подвір’ям, тримаючись за руків’я батога, й опинився біля кам’яних горгулій на наступній галереї. Його постать на мить злилася з їхніми горбатими темними обрисами, потім він випростався і помчав крівлею переходу до однієї з віддалених веж замку, що фасадом виходила до моря.

– Не зволікаючи… – просичав де Шампер, судомно смикнувши комір кольчужного надпліччя. – Бийте тривогу! Подвоїти варту біля воріт, підняти всіх у Темплі! Він не повинен спуститися зовнішньою стіною! Хай там що, схопіть мерзотника – живим чи мертвим!

Караульні мерщій кинулися виконувати наказ. Незабаром ударив гонг, засурмили роги, затупало безліч ніг і залунали вигуки. Уривчасто віддавалися команди,