Лазарит - Симона Вілар

– Я наполягаю.

– Ні!

Де Шампер розвів руками.

– Що ж, тоді я змушений вам відмовити.

Він розвернувся, вдаючи, що покидає галерею.

– Месіре, ви не зможете мені відмовити! – вигукнув услід йому лазарит. – Інакше…

Маршал зупинився. Лицар повільно наблизився до нього.

– Інакше я розповім вашим побратимам, що сестра їхнього маршала, Джоанна де Шампер, була моєю коханкою!

Отже – це він!

Вільям де Шампер мовчки роздивлявся співрозмовника. Тим часом лжелазарит сказав: якщо його схоплять, вірні люди негайно поширять звістку про Джоаннину ганьбу. Є чимало свідків, готових це підтвердити. Скажімо, близький сподвижник короля граф Робер Лестер, комендант фортеці в містечку Олімпос Чезаре да Гузіано, його капелан отець Паоло і ще багато, багато хто.

– Ваша сестра, месіре, була дуже люб’язна до мене, – додав він. – Вона стала останньою радістю мого життя, оскільки хвороба невдовзі наклала на мене своє жорстоке клеймо.

– У вигляді двох опіків? – пішов в атаку де Шампер.

Лазарит ледь стушувався. Потім потиснув плечима й заявив, що не розуміє, про що каже маршал. У нього зовсім інші ознаки хвороби, очевидніші й страшенно відразні. Він їх не показуватиме, аж поки не знадобиться, щоб усі переконалися: Джоанна де Шампер, кузина короля і придворна дама його дружини, мала зв’язок із прокаженим.

Він говорив досить красномовно й переконливо, запевняючи, що буде німим, як могила, якщо маршал не перешкоджатиме його від’їзду. І все ж Вільям відчув відчай у його голосі. Але цей відчай був нічим порівняно з відчуттями самого маршала. Милий Боже! Яка страхітлива ганьба!.. Якщо клятий Мартін д’Ане і справді хворий на лепру і про його любовний зв’язок довідаються при дворі… Яка брудна, невитравна пляма ляже на ім’я де Шамперів! Може, таки поступитися? Та чи не бреше цей пройдисвіт? І хто він насправді, щоб він був проклятий!

– Вам так необхідно покинути місто з цими людьми, що ви наважуєтеся мені погрожувати? – запитав маршал, приховуючи розгубленість і страх.

– А ви готові принизити мене, змушуючи оголити мої виразки?

Незнайомець почав тяжко дихати.

– Присягаюся, покохавши вашу сестру, я не знав про свою недугу. І мені буде невимовно гірко, якщо вона втратить добре ім’я. Але цього не станеться, коли ви дозволите мені відплисти звідси. Це необхідно, такі обставини. Я навіть погоджуся відкритися перед вами, якщо ми дійдемо згоди, і ваша честь залишиться незаплямованою.

Честь! Як може людина жити і вважати себе таким, як решта, позбувшись честі? Якщо над нею насміхаються та цураються її?!

Вільям зібрав усю свою волю. Спокійно. Насамперед слід з’ясувати, хто перед ним. Прокажений? Султанів вивідувач? Чи звичайний пройдисвіт на ім’я Мартін, який спокусив його сестру і збирається позбавити гідності всю його родину. Але хай там що, цього Вільям не дозволить.

Він із легеньким дзвоном витягнув із піхов меч – довгий, атласно-сірий, з вузьким і глибоким долом,[156] – путня зброя, щоб, хай хоч там хто він є, забити цього негідника.

Лазарит відступив, опустивши руку в кольчужній рукавиці на руків’я свого меча.

– На вас не бойовий обладунок, – із легким сумом промовив він. – Це буде несправедлива сутичка.

Справді. Вирушаючи на воєнну раду, Вільям не вбрав обладунку, бо це було б незручно за такої спеки. Але завдяки виробленій протягом життя в Палестині звичці він і сьогодні вдягнув під туніку стібану шкіряну куртку, його руки від кисті до ліктя закривали сталеві ручники, а на плечах лежала кольчужна пелерина, каптур якої було відкинуто на спину.

Маршал, не поспішаючи, витягнув з-за паска рукавиці, надів їх і відступив до стіни за одним зі щитів. Повернувшись спиною до ворога, він напружився, готовий умить розвернутися, але той і не збирався завдавати удару в спину. Благородний? Зневажає? Здивований? Не встиг відреагувати? Де Шампер дізнається про це, коли дійде до поєдинку. Але ця людина не має втекти від нього.

Затулившись щитом, маршал атакував першим, та лазарит легко відбив його стрімкі й рвучкі удари. Він повторив атаку – нічого не змінилося. Клинки схрещувалися, ляскаючи і висікаючи іскри.

Тепер уже жоден супротивник не рвався вперед – вони кружляли, час від часу роблячи випади чи завдаючи ударів, намацуючи слабкі місця в обороні суперника. Проте кожен із них розумів: затягувати поєдинок не варто. Першим не витримав де Шампер: він збагнув, що лазарит не наважиться вбити маршала ордену в стінах Темплу, натомість у нього була єдина мета – знищити підлотника. Спіймавши момент, він завдав несподіваного й нищівного засічного удару. Меч із пронизливим свистом розсік повітря, але суперник устиг ухилитися, відскочивши вбік, тож тамплієр змушений був розвернутися відразу за ним. Мартін відбив атаку діагональним ударом знизу, що від нього Вільям ухилився завдяки щиту.

Морений дуб, обшитий воловою шкурою, витримав, однак лише тепер маршал повністю оцінив могутність супротивника. Той був вищий за нього і стрункіший, майже тендітний, проте його кольчуга приховувала сталеві м’язи. До того ж лазарит значно молодший за де Шампера, прудкіший і рухливіший. Відступаючи і виважено обороняючись, він примушував маршала атакувати ще й ще, розраховуючи, що той утомиться першим і припуститься фатальної помилки. Але ж ні! Тамплієр уже знав, як змусити противника перейти в наступ: крок за кроком він відтискав його в кут галереї, де стіни й колони не дозволять ворогові так спритно маневрувати.

Розрахунок був точний: затиснутий лазарит змушений атакувати, щоб вирватися з пастки. Він рухався неймовірно, просто фантастично швидко – швидше за будь-якого воїна, з яким колись доводилося битися маршалові. Його меч завдавав десятки миттєвих горизонтальних і вертикальних ударів, спрямовуючи більшість із них у незахищену голову тамплієра, оскільки свій корпус той майстерно прикривав щитом.

Де Шампер ледве встигав відбивати цей смертоносний шквал, використовуючи то частину свого меча, то край щита, то умбон,[157] розташований просто в центрі хреста, зображеного на щитах храмників. Упівока він відзначив, що в прогоні дверей з’явилися кілька орденських сержантів, проте, повагавшись, вони безгучно забралися. У замку войовничого ордену такі герці – звична річ, і нічого дивного в тому, що маршал вирішив випробувати новачка-лазарита.

Вільям не гукнув їм, не наказав схопити чужака. І не через гординю, навіть не через бажання особисто помститися за наругу над сестрою. У ці хвилини він щиро насолоджувався сутичкою з чудовим суперником і водночас був абсолютно впевнений, що він нікуди від нього не подінеться. Він у його руках. Незалежно від наслідків поєдинку тікати йому просто нікуди – адже вони в Темплі!

У лазарита була чудова кольчуга – хорошого панцирного плетіння, гнучка, але дуже