Джерело - Айн Ренд

Він подумав: «Кров на бруківці — гаразд, але ж не кров на килимі у вітальні»…

— Тепер я розумію, що це жарт, — сказав він.

— Тепер моя черга оцінити ваше почуття гумору, містере Кітінґ.

— Такі речі… такі речі не роблять…

— Містере Кітінґ, це зовсім не те, про що ви подумали. Ви маєте на увазі, що так роблять постійно, але про це не говорять уголос.

— Я не думав…

— Ви думали про це, перш ніж сюди прийти. Ви нічого не мали проти. Згоден, я поводжуся непристойно. Я порушую всі правила пристойності. Надзвичайно жорстоко бути чесним.

— Будь ласка, містере Вайненд, облишмо… цю тему. Я не знаю, як… як мені поводитися.

— Це просто. Вам слід дати мені ляпаса. — Кітінґ захихотів. — Вам слід було зробити це ще кілька хвилин тому.

Кітінґ зауважив, що його долоні спітніли і що він намагається перенести вагу свого тіла на руки, які стискали серветку на колінах. Вайненд і Домінік їли, повільно і спокійно, наче сиділи за іншим столиком. Кітінґ подумав, що вони не схожі на людей; сяйво кришталевих підвісок у залі нагадувало рентгенівське проміння, що пронизувало не до кісток, а навіть глибше; це були душі, думав він, що сидять за столом, душі у вечірньому вбранні, позбавлені людської плоті, жахливі у своїй відвертості — жахливі, бо він очікував побачити катів, а бачив цілковиту невинність. Він запитав себе — а що вони бачать у ньому, що саме ховається під його одягом, якщо відкинути його фізичну форму.

— Ні? — запитав Вайненд. — Ви цього не хочете, містере Кітінґ? Звісно, вам не варто це робити. Лише скажіть, що вас це не влаштовує, і я не заперечуватиму. У протилежному кінці зали сидить містер Ролстон Голкомб. Він може так само побудувати Стоунрідж, як і ви.

— Я не розумію, про що ви, містере Вайненд? — пробелькотів Кітінґ. Його очі вп'ялися в томатне желе на тарілці з салатом; воно було м'яке і тремтіло; його нудило.

Вайненд звернувся до Домінік.

— Місіс Кітінґ, чи пригадуєте нашу розмову про певні прагнення? Я сказав, що це прагнення вам не до снаги. Погляньте на свого чоловіка, він у цьому експерт — без зусиль. Отак і треба чинити. Спробуйте колись дорівнятися. Не намагайтеся сказати, що не можете. Я й так це знаю. Ви дилетантка, люба моя.

Кітінґ подумав, що мусить щось сказати, але не міг, принаймні не тоді, коли перед ним був салат. Його жахала ця тарілка, а не вибагливе чудовисько навпроти; решта зали була тепла і безпечна. Він похилився вперед і ліктем скинув тарілку зі столу.

Пробелькотів якісь вибачення. Поруч виникла якась постать, пролунали ввічливі перепрошення, і килими почистили.

Кітінґ почув голос: «Навіщо ви це робите?», побачив, як до нього повернулися два обличчя, і зрозумів, що це сказав він.

— Пітере, містер Вайненд робить це не для того, щоб помучити тебе, — спокійно відповіла Домінік. — Він робить це для мене. Щоб побачити, скільки я можу витерпіти.

— Це правда, місіс Кітінґ, — сказав Вайненд. — Почасти правда. Інша частина правди — виправдати себе.

— У чиїх очах?

— У ваших. І можливо, в моїх.

— Вам це потрібно?

— Іноді. «Знамено» — це мерзенна газета, адже так? Що ж, я заплатив своєю честю за право перебувати на позиції, де можу розважатися, спостерігаючи, як честь функціонує в інших людей.

Його власний одяг, думав Кітінґ, тепер нічого не містив. Тому що ці два обличчя більше його не зауважували. Він був у безпеці; його місце за столом було порожнє. Він здивовано і збайдужіло спостерігав із великої відстані, як ці двоє так спокійно дивляться одне на одного — не як вороги, не як кати, а як друзі.

За два дні до відплиття яхти Вайненд зателефонував Домінік пізно ввечері.

— Ви можете прийти просто зараз? — запитав він і, почувши у відповідь тишу, додав: — О ні, це не те, про що ви подумали. Я дотримуюся домовленостей. Ви будете у цілковитій безпеці. Я просто хотів би побачити вас сьогодні.

— Добре, — відповіла вона, і здивувалася, почувши тихе: «Дякую вам».

Коли двері ліфта відчинилися у приватному вестибюлі пентхауса, він уже чекав, одначе не дав їй вийти, а сам увійшов до ліфта.

— Я не хочу, щоб ви приходили до мене додому, — сказав він. — Ми їдемо поверхом нижче.

Ліфтер ошелешено витріщився на нього.

Ліфт зупинився навпроти замкнених дверей. Вайненд відчинив їх і дозволив їй увійти першою, пропускаючи до своєї галереї. Вона згадала, що це було місце, до якого ніколи не входили сторонні. Вона нічого не запитала. Він не пояснював.

Чотири години вона повільно блукала просторими кімнатами, розглядаючи неймовірні скарби. На підлозі лежав товстий килим, не було чути ані звуку її кроків, ані звуків вулиці ззовні. Він ішов за нею, зупиняючись, коли зупинялася вона. Його очі мандрували разом з її очима від експоната до експоната. Інколи він дивився на її обличчя. Вона проминула, не зупинившись, статую із храму Стоддарда.

Він не просив її побути довше чи поквапитися, неначе подарував їй це місце. Вона сама вирішила, коли піти, і він провів її до дверей. Домінік запитала:

— Чому ви хотіли, щоб я це побачила? Це не змусить мене думати про вас краще. Можливо, гірше.

— Так, саме цього я очікував би, — спокійно відповів він, — якби думав про це. Але я не думав. Я просто захотів, щоб ви побачили.

4

Сонце сідало, коли вони вийшли з автівки. У розлогості неба й моря, зеленого моря над розлитою ртуттю, виблиски полум'я вигравали на краях хмар і на мідній обшивці яхти, що здавалася білою рухливою блискавкою, чутливим тілом, напнутим над приборканою нерухомістю.

Домінік глянула на золоті літери «Я це роблю» — на тендітно-білому борті.

— Що означає ця назва?

— Це відповідь, — мовив Вайненд, — людям, які давно померли. Хоча, можливо, вони й не стали безсмертними. Розумієте, у дитинстві я найчастіше чув фразу: «Не ти тут керуєш».

Вона пригадала розмови про те, що він ніколи не відповідав на запитання про назу яхти. Їй він відповів одразу; здається, і сам не зауважив, що зробив для неї виняток. Вона помітила в ньому якесь умиротворення, дивне й нове для неї, що створювало атмосферу цілковитої визначеності.

Вони піднялися на палубу, і яхта відразу попливла, начебто Вайнендові кроки ввімкнули двигун. Він стояв біля поруччя, не доторкаючись до неї, і дивився на довгу коричневу смугу берега, що, віддаляючись, підіймалася та опадала на тлі неба. Потім повернувся