Джерело - Айн Ренд
Тухі запитав:
— Ти чув щось про свого приятеля Рорка… Пітере?
— Ні, думаю, він не працює вже рік або й більше. Цього разу йому кінець.
— І я такої думки… Що поробляєш, Пітере?
— Нічого особливого… О, щойно закінчив читати «Хоробрий Жовчний Камінь».
— Сподобалося?
— Так! Знаєш, я думаю, що це дуже важлива книжка. Адже це правда, що не існує ніякої вільної волі. Ми не можемо змінити ані себе, ані того, що робимо. Це не наша провина. Нікого не можна обвинувачувати. Усе це закладено в нашому походженні й… у наших залозах. Якщо ти здібний, це не твоє досягнення — тобі пощастило із залозами. Якщо ти підлота, ніхто не може тебе карати — тобі не пощастило, і все. — Він казав це ствердно, із запалом, що не личив літературній дискусії. Він не дивився на Тухі й Домінік, а промовляв до кімнати і до того, свідком чого ця кімната стала.
— По суті правильно, — сказав Тухі. — Та якщо застосувати логіку, ми не повинні думати про покарання негідників. Оскільки вони постраждали не за свою провину, оскільки їм не пощастило і їм забракло таланту, вони заслуговують на певну компенсацію — щось штибу нагороди.
— Саме так! — вигукнув Кітінґ. — Це… це логічно.
— І справедливо, — докинув Тухі.
— Використовуєш «Знамено» як тобі заманеться, Еллсворте? — запитала Домінік.
— Ти про що?
— Про «Хоробрий Жовчний Камінь».
— О ні, я б так не сказав. Не зовсім. Завжди є непередбачувані чинники.
— Про що це ви? — запитав Кітінґ.
— Професійна балачка, — відповів Тухі. Він витягнув руки до вогню і грайливо зігнув пальці. — До речі, Пітере, щось робитимеш зі Стоунріджем?
— Чорт би його забрав, — казав Кітінґ. — Ти знаєш, у чому річ. Ти знаєш цього покидька краще за мене. Мати такий проект зараз, коли він наче манна небесна, і з усіх людей світу ним розпоряджається цей сучий син Вайненд!
— А що за біда з містером Вайнендом?
— О, облиш, Еллсворте! Ти чудово знаєш, що якби це був хтось інший, я отримав би це замовлення ось так, — він клацнув пальцями, — і навіть не мусив би просити, замовник сам прийшов би до мене. Надто знаючи, що такий архітектор як я практично сидить на бобах, з огляду на той обсяг роботи, що його може взяти наше бюро. Але містер Ґейл Вайненд! Можна подумати, він святий лама, який має алергію на повітря, що ним дихають архітектори!
— Припускаю, ти намагався?
— О, не нагадуй. Мене нудить від цього. Гадаю, я витратив близько 300 доларів, годуючи обідами і заливаючи лікери в усіх тих поганців, які обіцяли влаштувати зустріч із ним. А отримав я лише похмілля. Думаю, з самим Папою легше зустрітися.
— Припускаю, ти хочеш отримати Стоунрідж?
— Ти смієшся, Еллсворте? Я віддам за це свою праву руку.
— Це недоречно. Бо тоді ти не зможеш зробити жодного креслення чи навіть вдати, що робиш його. Краще віддати щось менш цінне.
— Я віддав би свою душу.
— Віддав би, Пітере? — запитала Домінік.
— Що в тебе на гадці, Еллсворте? — рикнув Кітінґ.
— Просто практичне припущення, — відповів Тухі. — Хто був твоїм найефективнішим продавцем у минулому і дістав тобі найкращі замовлення?
— Що ж, мабуть, це Домінік.
— Саме так. І оскільки ти не можеш потрапити до Вайненда, а навіть якби потрапив, це тобі не допомогло б, то чи не думаєш ти, що Домінік — саме та людина, яка зможе його переконати?
Кітінґ витріщився на нього:
— Еллсворте, ти збожеволів?
Домінік зацікавлено нахилилася вперед.
— Із того, що я чула, — сказала вона, — Ґейл Вайненд не робить послуг жінкам, якщо вони негарні. А якщо вони гарні, то він робить для них аж ніяк не послугу.
Тухі поглядом показав, що не заперечує це.
— Це маячня, — сердито буркнув Кітінґ. — Як Домінік потрапить до нього?
— Зателефонує в приймальню і призначить зустріч, — спокійно сказав Тухі.
— А хто тобі сказав, що він погодиться?
— Він сам.
— Коли?
— Минулої ночі. Точніше, сьогодні вранці.
— Еллсворте! — видихнув Кітінґ, і додав: — Я не вірю.
— Я вірю, — втрутилася Домінік, — інакше Еллсворт не розпочинав би цієї розмови. Вона посміхнулася Тухі: — Отже, Вайненд пообіцяв зустрітися зі мною?
— Так, моя люба.
— Як тобі це вдалося?
— О, я навів йому переконливі аргументи. Одначе раджу не зволікати. Зателефонуй йому завтра — якщо хочеш.
— А чому вона не може зателефонувати просто зараз? — запитав Кітінґ. — О, розумію, занадто пізно. Зранку, щойно прокинешся, насамперед зателефонуєш йому.
Вона глянула на нього з-під примружених повік і промовчала.
— Ти давно вже активно не опікувалася Пітеровою кар'єрою, — сказав Тухі. — Візьмешся за таке складне завдання — заради нього?
— Якщо Пітер захоче…
— Якщо я захочу? — вигукнув Пітер. — Чи ви обоє сказилися? Це ж життєвий шанс, це… — Він побачив, що вони обоє дивляться на нього з цікавістю, і буркнув: — А, дурня!
— Що дурня, Пітере? — поцікавилася Домінік.
— Невже тебе зупинять дурні плітки? Що ж, дружина будь-якого іншого архітектора рачки повзла б задля такої нагоди…
— Жоден інший архітектор такої нагоди не матиме, — сказав Тухі. — Жоден інший архітектор не має такої дружини, як Домінік. Ти завжди так пишався цим, Пітере.
— Домінік зможе подбати про себе за будь-яких обставин.
— У цьому немає жодних сумнівів.
— Усе гаразд, Еллсворте, — сказала Домінік. — Я зателефоную Вайнендові завтра.
— Еллсворте, ти неймовірний, — визнав Кітінґ, не дивлячись на неї.
— А тепер можна випити, — сказав Тухі. — Можемо відсвяткувати.
Коли Кітінґ поквапився до кухні, Тухі й Домінік поглянули одне на одного. Він посміхнувся, зиркнув на двері, за якими зник Кітінґ, і насмішкувато їй кивнув.
— Ти на це сподівався, — сказала Домінік.
— Атож.
— А зараз, Еллсворте, скажи, що ти насправді маєш на увазі?
— Я хочу допомогти тобі виклопотати для Пітера Стоунрідж. Це й справді фантастичне замовлення.
— Чому ти так хочеш, щоб я переспала з Вайнендом?
— А хіба ти не вважаєш, що це буде цікавий експеримент?
— Еллсворте, ти невдоволений тим, як обернулося моє заміжжя?
— Не зовсім. Відсотків на п'ятдесят. Що ж, у цьому світі немає нічого досконалого. Людина хапає, що може, а потім іде собі далі.
— Тобі дуже хотілося, щоб Пітер одружився зі мною. Ти знав, який буде результат. Краще, ніж Пітер або я.
— Пітер узагалі нічого не знав.
— Гаразд, це спрацювало — відсотків на п'ятдесят. Ти зробив із Пітера те, що хотів — провідного архітектора країни, який зараз злизує бруд із твоїх черевиків.
— Мені ніколи не подобалася твоя манера висловлюватися, але вона точна. Я сказав би: зараз