Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Отже, — радісно пояснював королевич, — з Москвою все буде гаразд, але з Швецією вийшло гірше: вона пристала до пропозицій Османа і захопила Ригу і значну частину морського узбережжя.
З харчами було важко. Обіцяні валки хоч і прийшли, але татари відбили в дорозі мало не половину. Отже, не надовго вистачило надісланого. Козаки ремствували. Важко було їм, голодним, стояти в степу просто неба в пронизливий осінній холод і мокрінь. Щоночі раптові тривоги не давали їм спокою, а пропасниця звалювала найміцніших.
Сагайдачний бачив, що ось-ось спалахне заколот і попередив Хоткевича. Хоткевич надіслав до козацького табору Петра Опалінського з Якубом Собеським заспокоїти козаків. Петро Конашевич зустрів їх з належною шаною, а Якуб Собеський звернувся до козаків з промовою. Він перелічив усі заслуги Запорозького війська перед державою, вихваляв їх завзяття і героїзм і закликав життям королевича Владислава, честю й пам'яттю минулих походів не залишати коронного війська напередодні остаточного бою, не віддавати на поталу вopoгaм своєї батьківщини і слави, здобутої за кілька століть, а як винагороду за героїзм обіцяв понад умовлену платню п'ятнадцять тисяч злотих і по поставу сукна кожному козакові.
Буйна голодна юрба шуміла і ремствувала, кидала гнівні короткі вигуки, — рокотіла, як море в негоду.
— По півзлотому на душу! Чи не замало за людське життя?!
— Та ще й невідомо, чи сплатять!
Собеський відчував себе, як риба на сковороді. Він розумів, що козаки мають рацію.
— Я підпишу зобов'язання від імені сойму, від пана круля і коронного гетьмана, але не забувайте і ви свого слова і честі, - ображено й палко вигукнув він.
І ця палкість, ця щира образа й обурення зробили більш, ніж найскладніші витівки ораторів.
Осінь вступала в свої права. Взялися іржею зелені гриви молдавських лісів. Дністер кипів і вирував каламутно-пінявими хвилями. І всю ніч до світанку чути було десь під хмарами горлові крики журавлиних ключів. Хворіли на пропасницю і пани, і хлопи. Звалився навіть королевич Владислав. А Хоткевич все барився, все чекав допомоги і посполитого рушення і не наважувався розпочати остаточний бій.
Турки збудували міст на Дністрі, перекинули на другий берег гармати і вдень і вночі засипали ядрами козаків. Сагайдачний вимагав нічного нападу на турецький табір. Хоткевич довго вагався, потім дав згоду, але в призначений час злива підмочила порох так, що не можна було стріляти, а потім Хоткевич знов завагався, і Сагайдачний вирішив, спробувати щастя на свій страх.
Вісім тисяч козаків підібралися вночі до турецького табору з боку ріки. Як мурашки, повзли вони розмоклими кручами — беззвучно і швидко. Ніч була хмарна, сіявся дрібний дощ. І шарудіння крапель і шум вітру в тополях заглушували шелест бур'яну. Над кручами майже не було вартових. Ніхто не чекав нападу з цього боку. Куняв дозорець-бедуїн, замотався вогким бурнусом, щоб хоч трохи зогріти застуджену голову. Він весь тремтів від вітру і холоду і не чув, як підібрався до нього присадкуватий козак, як звівся на ноги і одним pyxoм всадив йому нiж у спину.
Так само швидко і тихо зняли й інших вартових. І враз розсипалися турецьким табором, де спали мертвим сном османи і друзи, феллахи і греки, араби і босняки. Чимало загинуло уві сні, але де-не-де прокидалися турки. Знялася неймовірна паніка і метушня. Постріли вартових, галас і тупотіння, гуркіт барабанів і стогін розбудили всіх.
Стояла глибока темрява. Дощ загасив ліхтарі, які засвічують вночі перед наметами башів та агів, ніхто не пізнавав один одного, і часто вбивали свого замість ворога.
Морок і дощ допоміг козакам промкнутися в табір, але тепер вони потребували ясного світла і вихоплювали з напівзагаслих вогнищ головешки, совали їх у гарби сіна і під запони наметів, і враз червона заграва освітила бойовище. Спагі та яничари шикувалися в далекому кінці табору, де козаків ще не було. Загони сейменів билися між наметами, а малоазійці та африканці кидалися у всі боки, репетували і панікою заважали сейменам чинити опір ворогам.
Гюль-Хуррем, султана Стамбула, прокинулась від зойків і стрілянини. В наметі було тихо, порожньо і темно. Блимала лише одна олійна лампа, та її вогник згасав, потопав в олії. Султана напівпідвелася і гукнула рабинь. Та ніхто не відповів на її поклик. Сама лише Любка схвильовано і рвучко кинулася до господині.
— Вогню! Засвіти свічки і лампи, — наказала Хуррем. — І одягатися!
Любка схопила свічку і наблизила гніт до вогника. Руки в неї тремтіли, і тоненьке жальце гнотика довго не потрапляло у вогонь. Нарешті спалахнула вогняна пелюстка і затремтіла від протягу. Любка застромила свічку у порожній кунган і кинулася до господині.
А султана Хуррем забула забарну урочистість двірського звичаю і вже сама одягалася, не потрапляючи ногами в шальвари. Любка швидко накинула на неї сукню і чорний серпанок, коли раптом біля самого намету залунали постріли і бухнула гармата. Любка впустила діамантову діадему султани і безладно заметалася з кутка в куток. Навколо гриміла стрілянина, мчали коні, волали й стогнали поранені, дзенькали шабельні леза. Куля пробила пурпурну запону і тонко проспівала над вухом султани. За нею друга, третя.
— Лягай! — Схопила Любку Гюль-Хуррем і потягнула до себе на подушки.
В цю мить зірвалася запона, і до намету влетів Корж з Богданом Баликою. Любка пронизливо крикнула і притулилася до султани. Корж змахнув шаблею.
— Не бий!!! Дядечку!!. Любенький!!. Ми ж козачки! — зойкнула Любка.
А Балика рвонув його руку назад.
— Ти що?.. Здурів! Наших! Бранок!..
І, підводячи пополотнілу султану, підніс до неї смолоскип.
— Насте!.. Та невже ж?! — ахнув Корж і, ні про що не питаючи, схопив її за руку і потягнув з намету, а разом з нею тремтячу Любку, яка вп'ялася в руку султани, наче потопала в Дністрі.
Півтабору було в руках козаків. Стрілянина розбуркала польське військо. Воно готувалося підтримати козаків і кляло їх потайливість. А козаки наче сп'яніли від перемоги і не помічали, що турки отямилися від першого страху і оточують їх. І якщо б Сагайдачний і польська кіннота не кинулися на допомогу, загинули
