Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Вона мовчала. Сагайдачний торкнувся її плеча, зазирнув у вічі. Губи її були стиснуті, очі дивились кудись у просторінь…

— Що ж ти, Настуню?.. Ну, глянь мені в очі, - розгублено белькотів Сагайдачний. — Прости, якщо, я образив тебе.

Вона заговорила не одразу. Обличчя її було суворе і урочисте.

— Ні, Петре, — відкарбувала вона. — Не склеїти розбитого келеха, як кажуть перські мудреці. У мене одна доля, у тебе — інша. Не бути нам ніколи подружжям. Сагайдачний відсахнувся, ніби земля хитнулася у нього під ногами. І цей спокій, і якась повна величі суворість сказала йому більше, ніж гнівний оплеск її голосу, ніж скарги і сльози. Він сів на ліжко, стиснув рукою чоло і довго сидів нерухомо.

Настя мовчки загорталася в свій серпанок.

— Настуню, — спинив він її, коли вона простягла йому руку. — Стривай, Насте… Ні, так не можна… Чуєш не можна! Я образив тебе. Не зрозумів, не відчув, що є речі, про які не питають. Ох, який же я дійсно ведмідь!.. Але, слово честі, слово гетьмана і шляхтича, я більше ніколи не питатиму ні про що.

Настя похитала головою.

— Не питатимеш, Петре, але ж думатимеш. Не пара я тобі тепер. Та й тоді не була парою… Бо ж був ти вчений, славетний вояка, а я — дурненька селянська дівчина… Ну, а зараз… Ти гадаєш що там була я рабинею? Ні, Петре; була я царицею Стамбула, і Осман плазував біля моїх ніг, а разом з ним євнухи, баші, патріарх і сам шейх-уль-Іслам. І посли чужоземні мене вихваляли, і шах і шахині писали листи. Я керувала державою, а не хлопчисько Осман. Бо ж він тільки спритний мисливець та добре влучає з лука. А щоб тепер стати твоєю дружиною… Та ще й почувати себе в чомусь винною… Та яке право ти маєш вимагати від мене звіту, від дружини турецького падишаха! Ні, Петре: ні перед ким я ні в чому не винна і нікому не вклонюся у цілому світі.

Слова Насті нібито подвоїли сили хворого. Він схопися на ноги і забігав з кутка в куток, забувши біль, кволість і рану. Він весь палав.

— Ні, Насте, зачекай!.. Якщо воно так, хай буде по-іншому… Не так, як у людей… Бо ж все, що дозволено чоловікові, то жінці — зась… Ну, а коли ти… Ну, отже, ми з тобою piвні. Обоє вільні… Обоє владні і міцні… Нікому не вклонимось… Хіба ти гадаєш, що я тільки сумував за тобою? Плакав, як баба? Мучився? Ні! Я й в походи ходив, і своє робив, і пиячив… І, мабуть, саме тоді, коли Осман… Ні, зачекай… Ми рівні, кажу я… Ну, так я теж набрав собі бранок повний палац… Красунь. Туркень. Татарок. Черкешенок… Та й свої хлопки були… Ще й панночки різні… Ну, от як гарем. Так я з ними пив, хмелив себе їх поцілунками… Отже, ми з тобою — квити. І ніхто нікому…

І на півслові урвався. Настя стояла перед ним і ніби виросла на цілу голову. Очі її кидали блискавки. Рука лунко стукнула костяшками пальців об стіл.

— Цить! — пошепки наказала вона. — І ти ще насмілився розповідати… Ух, який же ти!..

І, не зиркнувши на нього, гордовита, недосяжно-прекрасна в своїй ображеній і незламній величі, вийшла і запнула за собою завісу намету.

Сагайдачний рвонувся за нею, але не добіг до виходу і важко гупнув на землю.

— Ну, коли ж весілля? — зустрів Настю Корж, але Гюль-Хуррем і не зиркнула на нього.

— Весілля коли, кажу? — перепитав Корж гучніше.

Настя рвучко обернулася.

— Це тебе не стосується, Даниле. І не лізь в чужі справи, коли не питають.

— Як-то? — обурився Корж. — Та я ж тебе малою на руках носив! А ти! А вже на весілля якщо не ти, то пан гетьман мене запросить, бо ж я розповів, де ти поділася, ще й допомагав тебе визволяти, під кулі та під шаблі за тебе ліз. Недобре робиш, дівчино! Не ламай кирпу перед бідними! Мо, ще й не раз до мене по допомогу прийдеш.

Настя трохи пом'якшала:

— Ніякого весілля не буде, — спокійно пояснила вона, — бо я одружилася там, у Туреччині. В мене є чоловік і дитина, а де ж ти бачив, щоб за життя чоловіка вдруге одружуватися?

— Ocь воно що, — збентежено почухав потилицю Корж. — А я гадав добре випити за твоє щастя… А хто ж він, грек чи болгарин? Бо коли ж він бусурман, так воно… той… не шлюб…

— Ні, турок, — вже роздратовано відрізала Настя.

Корж так обурився, що навіть упустив люльку, яку старанно набивав корінцями.

— Та ти, Насте, здуріла, чи що? Щоб пана гетьмана поміняти на якогось поганого бусурмана? Та ти з паном гетьманом як у бога за пазухою була б!.. Та хата ж в нього яка зараз у Києві! Аж шість покоїв внизу, та й нагорі ще світлиці. Італієць якийсь збудував. І добра ж там!.. Он які килими!.. З Каффи привезли, з беглер-бейового палацу… І пан воєвода вчащає до нашого Сагайдака, наче до рівного.

І, обурений вкрай, Корж аж плюнув і пішов геть.

— Всі ж вони, суки, однакові, - бурчав він під ніс. І Горпина, і Настя. Та щоб самого пана гетьмана!.. Іч, падлюка!

Любка мовчки слухала розмову Насті з Коржем і, коли він пішов, подала Насті вечерю і сумно похитала головою. — Навіщо сказала ти йому, господине, що повернешся до падишаха?

Настю дратувало запитання, і вона сухо відрізала:

— Бо це правда. Я сказала Сагайдак-беєві, що не залишусь з ним.

Любка з жахом і здивуванням розкрила великі очі і сплеснула руками.

— Та хіба ж ти, господи не, не знаєш закону? Нема тобі дороги до падишаха, як з могили мерцям. Чи то життя тобі обридло, такій молодій та красивій?

Настя знизала плечима.

— А що ж мені — залишатися в цьому бруді і смороді? Чи до Києва податися невідомо навіщо і куди?

— Але ж, господине, за шаріатом, коли чоловіки побачать султану — вона мусить вмерти того ж дня. Її зашивають у лантух і кидають у Босфор біля Дівочої[342] вежі. Ну, а тут, певне, кинуть у Турле, чи як він там зветься.

Настя пополотніла. Вона рвучко обернулася до Любки і зазирнула їй в очі. Але й тіні жарту чи глуму не було в її сумних, безбарвних очах.

— Ти це напевно знаєш? — перепитала вона.

— Та