Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Назустріч полинула гусарія з крилами, оздобленими орлячим пір'ям. Ці крила були зроблені так, щоб своїм шарудінням лякати ворожих коней. Вибагливо вирізьблені алебарди та росеншнейдери німецьких ландскнехтів уже готові були розпорювати кінські черева, та бедуїни, не домчавши до гусарів, кинули в них хмару списів і повернули назад, щоб з нового розгону або вдарити на ворога, або знов метнути хмару стріл і списів.

— Алла!!! Алла!!! — лунало полем.

А назустріч їх вихровому струмінню тріщали димучі мушкети, схилялись списи і важкі мармурові ядра мортир та дрібна картеч фальконетів з гудінням свердлили повітря і відривали руки, ноги, голови.

Козаки на березі Турле билися завзято. Не замовкали їх гармати, що в кілька разів перевищували силою важку армату королевича Владислава. Влучно стріляли запорожці, і безладні орди друзів і арабів відкочувалися від козацького табору, наче широка мертва зибінь від піскуватого берега.

Гюль-Хуррем пішла в свій намет, нібито втомлена подорожжю. Вона лежала на подушках, закрившись яхмаком, щоб не бачити ані євнухів, ані рабинь, і удавала, що спить. А рабиням не сиділося коло султани: бажалося зиркнути на жахливе і захоплююче видовище бою. Поодинці вислизали вони з намету, і нарешті тільки Любка залишилася коло Гюль-Хуррем. Тихо сиділа вона на килимі, прислухалася до стрілянини. і, мабуть, здогадувалася, що з султаною.

— Любко! — покликала раптом султана рідною мовою. — Це правда, що тут Сагайдачний?

— Авжеж, — відповіла вона. — Спи, насолодо великого, нема чого тобі мучитися. Кому судилося, той і переможе, і нічого тут нам не вдіяти ані сльозами, ані молитвами.

Мовчала Гюль-Хуррем, Троянда Щастя. Вона заплуталася в мережі життя і сама вже не знала, кому бажає тепер перемоги. Їй просто було страшно і боляче від крові, що ллється тут, поруч, за важким шовком намету, такого ж червоного, як та кров.

А бій клекотів навкруги, то наближався, то відступав аж до польського табору. Польська кіннота лобовою aтакою вдарила на османів. У фланг наступали козаки і завзято билися з загонами діарбекірського та анатолійського беглер-беїв. Билися уперто і міцно, але козаки надто змучилися і знесиліли від голодування і після півдня почали подаватися.

Хоткевич вчасно помітив небезпеку, і захована в лісі угорська та німецька піхота підтримала козаків. Нaдiйшов і сам гетьман коронний з важкою і легкою кіннотою. Бій розгорівся. Поранених затоптували коні або добивали вороги. Хмари куряви і смердючого порохового диму стояли туманом в долині, і Осман бачив, як ширяли у ньому бунчуки та корогви гяурів. Він кинув у бій кращі сили своєї держави — старі окурені порохом яничарські вогнища з Салонік та з Едрене, не розбещені стамбульськими розкошами і вірні старим славним традиціям своїх бунчуків.

Але супротивник був надто упертий. Заховані в лісі угорці на вибір били яничарів мушкетним вогнем, аж поки не вдарили в гущавину важкі мортири Ізмаїл-баші, виригаючи полум'я, дим і чавун. Чимало турків загинуло на полі. Полягли головами Гусейн-баша, сірістрійський валі і вісім яничарських агів. Кемаль-агу, брата анатолійського беглер-бея взяли в полон. Але й поляки сходили кров'ю. Щомить приводили до падишаха полонених або приносили їх скривавлені голови. І падишах обдаровував переможців і зогрівав їх похвалою. Тоді і Джані-бег Герай-хан був допущений до цілування султанської руки і дістав від Османа ще одну шубу з соболів, криту білим горностаєм, сагайдак, шаблю з золотим держаком і чистокровного apaбського коня в пишних рондах.

Сутеніло. Розпливався в долині пороховий дим. З ріки повіяло холодом, а змучені боєм, ранами і походом загони не залишали бойовища. Завзято билися і кварцяне військо, і загони магнатів, і козаки. Литовські татари, які ще за Вітовта і Казіміра Великого оселилися на Віліі і на Німані, хоч і не залишили віри пророка, грудьми стояли за Річ Посполиту в кривавій січі. І тільки перші зорі, проткнувши присмеркову каламуть, примусили їх повернутися до свого табору, і коли заспівали муедзини свій четвертий азан — за законом Османа, сурми та барабани лунко вдарили відбій.

Вночі турки пересунулися ближче до польського табору і другого дня обидві ворожі армії зміцнювали свої табори. Зростали вали, високі і стрімкі, наче греблі, поглиблювалися рови, і земля з них летіла догори чорними водограями.

Так розпочалася нудна позиційна війна, де молодь набувала військового досвіду.

Мерців ховали не завжди. Забиті коні гнили в полі і виповнювали повітря огидним смородом. Почувши поживу, зліталося до Хотина гайвороння, чорним клоччям обсаджу… вала ліси і після бою починало свій бенкет. Птахи так знахабніли, що мушкетні постріли їх не лякали, і тільки гармати примушували злітати з дерев, і кожен мимоволі здригався від їх ситої переможної каркотні.

Сагайдачному гіршало й гіршало. Щовечора палав він у пропасниці, блищали очі, на щоках горів хворобливий червінь. Рана ятрилася і кровоточила. Червона підпухлість оточувала її широким колом, хоч як заходився біля неї Причепа. Десь відшукав він ворожку-циганку. Вона довго відшіптувала рану горловою незрозумілою мовою, довго дивилася на Сагайдачного чорними, блискучими, як у птаха, очима. Але й замови не допомогли.

Військовий цирульник двічі пускав Сагайдачному кров. Це не надовго допомагало йому, але, коли спадав жар, страшенна кволість підламувала його, і перед очима кружляли зелені кола. Та навіть і слабий, Сагайдачний від ранку до ночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана і сам перевіряв нічну варту.

Одного разу, коли він щойно повернувся до свого намету і втомлено випростався на ліжку, прибігли до нього два польські ротмістри: королевич Владислав викликав Сагайдачного в якійсь негайній справі.

Веселий і пожвавлений зустрів він Петра Конашевича.

— Добрі вісті! — крикнув він, побачивши Сагайдачного. — Сьогодні прийшли до мене тридцятеро донських козаків. Просять прийняти їх під наші прапори боротися проти Османа: Кажуть, ніби їх щось з двадцять тисяч.

— Слава богові, - навіть перехрестився Сагайдачний. — Але де ж вони зараз?

— Вони обіцяють за три-чотири дні прибути з усім військом, арматою і припасом. Та ви сідайте, вельможний пане гетьмане, — чемно запросив королевич, помітивши, що Сагайдачний ледве тримається на ногах. — Вип'ємо з цього приводу старого венгржину. Певно, донці вже десь проміж Дніпром та Інгульцем? Як ви гадаєте?

Радісна звістка відживила хворого гетьмана. Петро Конашевич розумів, що така новина одразу підвищить настрій всього війська і, випивши келех, вже гадав піти до козаків, але королевич знов затримав його і показав таємні листи з Москви, де були у нього «свої люди» десь у Німецькій слободі. Вони сповіщали королевича, що прибув до патріарха Філарета, царевого батька, грек