Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Томаш Замойський не назвав винуватця, але Сагайдачний і так зрозумів, в чому річ. Він забув і рану, і біль, що катував його невпинно й нестерпно, і звівся на ноги.

— Грабіжництво! Мародерство! Ні, не мародерство, а державна зрада, знищення і привласнювання майна, що належить державі, королівському війську, часткою якого є й наше козацтво! — уривчасто кидав він. — Але тепер він не викрутиться! О ні! Проте я дуже просив би вельможне панство, щоб на суді був представник його мосць королевича і пана коронного гетьмана. Це надасть судові більше ваги і значення, — говорив він, з зусиллям протягаючи крізь рукав забинтовану руку. — Та допоможи ж, Максимку! Бачиш незручно!.. А тепер — іди собі, хлопче, — додав він, коли джура застебнув йому комір і пояс.

Замойський ледве помітно всміхнувся, ніби не помітив хижої іскри в очах Сагайдачного, і вів далі вже спокійно і майже суворо:

— Перш за все треба обвинуватити Бородавку за невиконання чотирьох бойових наказів пана коронного гетьмана про термінове приєднання козацького війська до нашої армії. Цього вже було б досить, щоб скарати його, але ми не могли його судити до приїзду вельможного пана гетьмана, — чемно вклонився він Петру Конашевичу. — Крім того, він не підготував ані харчів, ані фуражу. Це вже теж неабиякий злочин.

— Можна було б ще додати, що він навмисно забарився, думаючи перекинутись до турків, — додав регіментарій, що супроводив Замойського.

— Ні, не варт, — зневажливо поморщився Замойський. — Козаки не повірять такому припущенню, бо ж доказів у нас нема, — додав він і вийшов з намету.

…Ніч зоряна й холодна, як завжди у вересні. Зорі палають яскраво й по-зимовому гостро, наче крижинки. Чорне й високе небо тремтить від їх блискучого розсипу. А коні мчать учвал, розпластані в повітрі. Зникають вогники табору. Вітер свистить в ушах, вихором крутиться в кобеняках за спиною. Дорога рівна й вогкувата, і майже не чути тупотіння коней. Тільки тривожно й широко гойдаються вздовж дороги тополі та тремтять у небі зоряні вогні.

І ось з темряви виступає довга-довга валка. Риплять вози, повільно гойдають воли і молдавські буйволи круторогі лобаті голови. А навколо чорні силуети козаків, і на чолі їх — Бородавка.

— Стій!

Короткий постріл — і враз кидається на Бородавчиних січовиків добре вимуштруваний загін Петра Конашевича. Безладні постріли, дзенькіт шабель, і за мить — знов мовчання, рипіння возів і негучна, уривчаста команда. Полонені мовчать. Мовчать і валкові, спокійно запалюють люльки, ступають воложною дорогою поруч з круторогими волами. Наче й не було стрілянини і бою…

Шість смолоскипів палають тьмяно. Холодний вітер роздмухує їх жовтогарячі гриви і сіє у ніч золоті джмелі іскор. Світло примхливо тремтить на панцирі Якуба Собеського і на шоломах і зброї гусарів.

Десятеро дужих, кремезних козарлюг вартують коло закутого Бородавки і ще кількох козаків. Джури приносять оберемки хмизу і запалюють величезне вогнище. Тоді одразу стає ясно, як на пожежі. Гусари-свідки, кілька польських товаришів, почет Замойського і Собеського виблискують френзлями, і китицями, шовками і пишним гаптуванням. Посередині на барилі стоїть каламар, лежать папери і Бородавчина шабля; за барилом, як за столом, сидять на лаві Сагайдачний, Замойський і Якуб Собеський, що сонно мружиться на вогонь. А в глибині, і праворуч, і позаду суддів юрмиться темна й мовчазна маса козацтва, стиха перемовляється і переступає з ноги на ногу. Засмаглі обличчя здаються червоними від полум'я, а над ними ледве чутно погойдуються від нічного вітру прив'язані до возів бунчуки.

Замойський коротко й сухо прочитав, в чому обвинувачують Бородавку, і спитав його, чи визнає він себе винним.

Бородавка мовчки смикнув плечима і спокійно плюнув на землю, як курець після міцного затягання.

Замойський почекав із хвилину, перезирнувся з Собеським, тихо сказав: «Мовчання — ознака згоди», і викликав свідків.

Свідки-гусари розповідають, як конвоювали вони валку на півтораста возів з Могильова і як раптом напали на них козаки.

— Так несподівано, що ми гадали — татари або, боронь пан Єзус і свєнта панна Марія, самі турки Османові, - пояснює хорунжий. — Та ми не розгубилися і кинулися на грабіжників, але коли загинув пан ротмістр і п'ятнадцятеро з наших людей, так ми, проше панство, побачили, що опір безглуздий і кинулися до табору сповістити його мосць пана коронного гетьмана. Мчали ми вчвал, а вози, проше панство, йшли ступою… А крім гусарів ще посічено п'ять валкових, а постріляно теж багато, — додав хорунжий, дзенькнув острогами і відійшов до своїх.

Інші тільки додавали дрібниці. До присяги їх не приводили, бо на козацькому суді це не в звичаї, але Томаш Замойський раз у раз нагадував свідкам, що треба казати саму лише правду, і вказував на маленьке розп'яття, що вилискувало на барилі між каламаром і паперами.

Бородавка весь час мовчав і тільки похитав головою і стиха промовив сам до себе, ніби щиро дивуючись тому, що бачив:

— Іч ти!.. Навіть хрест принесли, нібито без хреста не можна забити людину…

Потім почали допитувати заарештованих. Всі десятеро козаків відповідали просто і суворо-стримано: пан кошовий наказав сідлати коні, озброїтися і їхати з ним по харч, але який був цей харч — не пояснював.

— Я гадав — поїдемо шарпати молдаван, — зауважив один з них.

А другий зітхнув:

— Та хто ж його знав у пітьмі! Залягли ми в ярку.

А валка рипить собі, рипить… За тим рипінням і розмови не чути. А пан кошовий як махне шаблею та як гримне: «Бий!» Ну, ми й кинулися… А потім — де там було дивитися за стріляниною та за галасом…

— Ну, а ти що нам скажеш? — просто звернувся Сагайдачний до Бородавки.

Але Бородавка тільки знизав плечима і так примружився на Сагайдачного, що той не став перепитувати.

Радилися недовго. Собеський пропонував четвертувати Бородавку, а інших скарати на горло, але Сагайдачний з Замойським краще знали козацький звичай і вважали, що стратити треба тільки Бородавку, а іншим дати по сотні київ. На тому і погодилися.

Ледве жеврів край неба на сході. Згасали вогнища у таборі. Сагайдачний щулився від холоду і кутався у кобеняк. А там, де тільки що закінчився суд, вже стояли свіжо вкопаний стовп і біла дубова плаха, лежали оберемки київ, і військовий кат, Гнат Тетеря, мацав добре вигострену сокиру.

— Finis coronat opus, — напівголосно кинув Замойський Петру Конашевичу.

Сагайдачний