Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
— Рицарі, — почала вона, — хоч би хто ви були, не відмовте допомогти жінкам, котрі опинилися на дорозі в біді й не знають, що робити. Додому нам залишилося не більш як три милі, але в колясці полопалися осі, і нам, либонь, доведеться ночувати в полі. Фурмана я послала до синів, щоб нам хоч підводу сюди прислали, але перш ніж він доїде й повернеться, смеркне, а в урочищі цьому лишатися страшно, бо тут неподалік могили.
Стара шляхтянка говорила швидко і голосом таким грубим, що намісник аж здивувався. І все-таки він ґречно відповів:
— Не допускай же, ваша милость, такої думки, що ми тебе із вродливою донькою твоєю без помочі залишимо. Ми їдемо до Лубен, де його ясновельможності князеві Ієремії служимо, і дорога нам, здається, в один бік; а хоч би й у різні, все одно залюбки збочимо, аби лиш наше товариство вам не надокучило. Що ж до підвід, то я їх не маю, бо їду з почтом по-вояцькому, без обозу, але пан посол має і, сподіваюся, він, як шанобливий кавалер, охоче пані й панночці прислужиться.
Посол скинув соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумів, про що йдеться, і відразу ж, як ґречний боярин, із красивим компліментом запропонував свої послуги, після чого звелів сокольничому скочити по підводи, які дуже відстали. А намісник тим часом дивився на панночку, котра, не витримавши його пронизливого погляду, опустила додолу очі, а пані із козацькою зовнішністю мовила ось що:
— Нехай Бог заплатить вашій милості за допомогу, панове. А позаяк до Лубен дорога ще далека, не погордуйте моєю і моїх синів господою, де ми раді вам будемо.
Ми із Розлогів-Сіромах. Я вдова князя Курцевича-Булиги, а це не донька моя, а донька покійного Курцевича-старшого, дівера, котрий віддав свою сироту на нашу опіку. Сини мої зараз дома, а я повертаюся із Черкас, куди до вівтаря Пресвятої Пречистої із пожертвою їздила. І ось поворітьма спіткала нас ця прикрість, тож, якби не пособили ваші милості, довелося б, либонь, заночувати на шляху.
Княгиня говорила б іще, та раптом удалині з’явилися підводи, що наближалися клусом, у супроводі юрби посольських каралашів і жовнірів пана Скшетуського.
— То ви, милостива пані, вдова князя Василя Курцевича? — спитав намісник.
— Ні! — враз і ніби гнівно заперечила княгиня. — Я вдова Костянтина, а це — Василева донька, Гелена, — додала вона, показуючи на панну.
— Про князя Василя багато у Лубнах розповідають. Був він і вояк великий, і небіжчика князя Міхала довірений.
— У Лубнах не була, — трохи гордовито відповіла княгиня, — і про його вояцтво не чула, а про подальші вчинки нема чого й згадувати, бо про них і так усі знають.
Слухаючи це, князівна Гелена схилила голову як квітка, підтята косою, а намісник швидко промовив:
— Такого, милостива пані, не кажіть. Князь Василь, через страшну error[25] правосуддя людського засуджений на втрату майна і життя, мусив рятуватися втечею, але згодом невинність його було доведено, що теж було законно підтверджено, і честь йому, як чоловікові добропорядному, повернено; а честі має бути тим більше, чим більша була кривда.
Княгиня кинула бистрий погляд на намісника, а на її неприємному, різкому обличчі виразно відбився гнів. Але пан Скшетуський, хоч був він чоловіком молодим, мав у собі стільки рицарської гідності, а погляд у нього був такий ясний, що вона не насмілилася йому заперечити, натомість звернулася до князівни Гелени:
— Панянкам цього слухати не гоже. Піди поглянь, щоб кожухи з коляски переклали на підводи, якими ми з дозволу їхніх милостей поїдемо.
— Дозволь же, ласкава панно, тобі допомогти, — запропонував намісник.
Вони удвох пішли до коляски, але тільки-но опинилися одне навпроти одного по обидва боки дверцят, як шовкові торочки очей князівни піднялися, і її погляд, наче ясний і теплий промінь сонця, упав на обличчя поручика.
— Як же мені дякувати вашій милості, пане… — сказала вона голосом, який здався намісникові солодкою музикою, схожою на звучання лютні й флейт, — як мені дякувати тобі за те, що за честь батька мого вступився, супроти кривди, котру йому найближчі кревні чинять.
— Ласкава панно! — відповів намісник, відчуваючи, що серце тане у нього в грудях, як сніг навесні, — хай допоможе мені Господь Бог, а я заради подяки твоєї ладен хоч у вогонь скочити або й зовсім кров пролити, але якщо така велика охота, то заслуга менша, а коли так, то не гоже мені подячної плати з уст твоїх приймати.
— Якщо ти гордуєш нею, ваша милость, то я, убога сирота, не знаю, як інакше вдячність свою висловити.
— Не гордую я нею, — дедалі сильніше наголошував намісник, — але такий великий фавор довгою і вірною службою здобути прагну і про те тільки прошу, аби на таку службу ласкава панна взяти мене зволила.
Князівна, чуючи такі слова, зашарілася, збентежилася, потім ураз зблідла і, затуляючи обличчя долонями, відповіла сумним голосом:
— Мабуть, самі нещастя принесе вашій милості ця служба.
А намісник перехилився через дверцята коляски і мовив тихо й чуло:
— Принесе, що Бог дасть. Якщо навіть і біль, я все одно ладен до ніг вашої милості упасти і про нього благати.
— Не може бути, щоб такий рицар, як ти, ваша милость, тільки-но побачивши мене, надто великою охотою мені служити перейнявся.
— Ледве тебе побачивши, я відразу ж думати про себе забув і відчуваю, що вільному досі воякові, мабуть, рабом стати доведеться, але така, певно, воля Божа. Любов — це стріла, що несподівано пронизує груди, і ось я сам удар її відчув, хоч іще вчора не повірив би, якби хто сказав, що таке станеться.
— Якщо ваша милость учора не повірив би, як же я сьогодні повірити можу?
— Час, ласкава панно, найкраще переконає тебе в цьому. А щирість хоч зараз не лише у словах почути, а й на обличчі побачити можеш.
І знову шовкові завіси очей князівни піднялися, а поглядові її відкрилося мужнє й шляхетне обличчя молодого жовніра. Очі його були сповнені таким захопленням, що обличчя її взялося густим рум’янцем. Але тепер
