Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Зате мізки остаточно, — кинув пан Заглоба, — бо не можеш ти, добродію, так само й ними ворушити.

Зацвіліховський підвівся, і вони з намісником зібралися вже йти, як раптом до винарні зайшов білий, наче голуб, чоловік і, побачивши Зацвіліховського, сказав:

— Добродію хорунжий комісаре, а я саме тебе й шукаю!

Це був Барабаш, черкаський полковник.

— Тоді ходімо, ваша милость, до мене на квартиру, — відповів Зацвіліховський. — Тут уже такий ґвалт, що й слова не почуєш.

Вони обидва вийшли, а з ними і пан Скшетуський. Відразу ж за порогом Барабаш запитав:

— Чи нема вісток про Хмельницького?

— Є. Утік на Січ. Оцей офіцер зустрів його вчора у степу.

— Виходить, не водою поїхав? А я послав гінця в Кодак, щоб його перехопити, і, бач, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив руками очі й заходився повторювати:

— Ой, спаси Христе! Спаси Христе!

— Чого ти, добродію, тривожишся?

— А ти, ваша милость, знаєш, що він у мене підступністю вирвав? Знаєш, що означає такі документи на Січі оприлюднити? Спаси Христе! Якщо король війни з бусурманами не почне, то це ж іскра у порох…

— Заколот, ваша милость, віщуєш?

— Не віщую, а бачу його. А Хмельницький — це не Наливайко і не Лобода.

— А хто за ним піде?

— Хто? Запорожжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і он оті!

І пан Барабаш показав рукою на майдан і на люд, що снував по ньому.

Майдан геть увесь був забитий дужими сивими волами, яких переганяли у Корсунь для війська, а при волах ішов численний пастуший люд, так звані чабани, котрі всеньке життя у степах і пустелях проводили, — народ зовсім дикий, що не сповідував жодної релігії: religionis nullius, як казав воєвода Кисіль.

Поміж них можна було побачити постаті, радше схожі на лиходіїв, аніж на пастухів, — жорстокі, страшні, у лахмітті розмаїтого вбрання. Більшість їх була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури вовною вгору, розстебнуті спереду, крізь які, хоч стояла й зима, виднілися голі груди, обвітрені степовими вітрами. Кожен був озброєний, але найрізноманітнішою зброєю: одні мали луки і сагайдаки за спиною, другі — самопали, або по-козацькому пищалі, треті — татарські шаблі, четверті — коси або й просто киї із прив’язаною на кінці кінською щелепою. А ще тут крутилися не менш дикі, хоч краще озброєні низові козаки, що везли на продаж у табір в’ялену рибу, звірину і баранячий жир; були ще чумаки із сіллю, степові й лісові пасічники, а також воскобої з медом, лісові поселенці зі смолою і дьогтем; іще — селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари і сам Бог знає хто ще, якісь волоцюги — сіромахи із краю світу. По всьому місту аж кишіло п’яними — на Чигирин саме випадала ночівля, відтак і гулянка проти ночі. На майдані розводили вогнища, де-не-де горіли бочки зі смолою. Звідусіль долинали гомін і вереск. Пронизливі голоси татарських сопілок і бубонів мішалися з ревінням худоби і з лагідним звучанням лір, під акомпанемент яких сліпі співали улюблену тоді пісню:

Соколе ясний,

Брате мій рідний,

Ти високо літаєш,

Ти далеко видаєш.

Водночас із цим розлягалося «ух-ха»! «ух-ха»! — дикі окрики вимащених дьогтем і геть п’яних козаків, що танцювали на майдані тропака. Усе це вкупі здавалося розшаленілим і страшним. Зацвіліховському годі було одного погляду, аби переконатися, що Барабаш мав слушність — будь-яка приключка могла розбудити ці нестримні стихії, схильні до грабежу і звиклі до сутичок, які без ліку виникали по всій Україні. А опріч цього юрмища була ще Січ, було Запорожжя, хоч віднедавна й приборкане і після Маслового Ставу до рук прибране, проте таке, що будь-якої миті ладне було вирватися з них, пам’ятаючи давні привілеї, ненавидячи комісарів і становлячи собою зорганізовану силу. Силі цій симпатизувало численне селянство, менш терпеливе, аніж в інших регіонах Речі Посполитої, бо мало під боком Чортомлик, а там — безвладдя, розбій і воля. Тож пан хорунжий, хоч сам був русином і ревним прихильником східного обряду, сумно задумався.

Чоловік старий, він добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського, знав українську вольницю ліпше, мабуть, аніж будь-хто в Україні, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобід і Наливайків. Тому він зрозумів і всю небезпеку його втечі на Січ, особливо ж із королівськими грамотами, про які Барабаш розповідав, що в них було чимало обіцянок для козаків і заклик до опору.

— Добродію черкаський полковнику, — звернувся він до Барабаша. — Тобі, ваша милость, треба на Січ їхати, вплив Хмельницького зменшувати і каральними заходами втихомирювати, втихомирювати!

— Добродію хорунжий, — відповів Барабаш, — я вашій милості ось що скажу: щойно дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей сьогодні вночі теж на Січ утекла. Мій час минув — мені могила, не булава!

І справді, Барабаш був вояк добрячий, але чоловік старий, і впливу він не мав.

Тим часом вони дійшли до квартири Зацвіліховського. Старий хорунжий подумки уже трохи заспокоїв свою голубину душу, і, коли усі всілися за штофом меду, вже бадьоріше сказав:

— Усе це пусте, якщо, як подейкують, війна з бусурманом praeparatur[16], а так воно ніби і є, бо, хоч Річ Посполита війни не хоче і добре вже сейми королю крові попсували, король, усе-таки, може на своєму наполягти.

Отож увесь цей вогонь можна буде повернути на турка, принаймні ми маємо час. Я сам поїду розповісти про все краківському панові й проситиму, щоб якнайближче до нас із військом підтягся. Чи доб’юся чогось, не знаю, бо хоч він сміливий і жовнір досвідчений, але страшенно на свою думку і на своє військо покладається. Ти, ваша милость, добродію черкаський полковнику, тримай у шорах козаків, а ти, ваша милость, добродію наміснику, як прибудеш до Лубен, попередь князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай там що вони замислили — repeto[17]: ми маємо час. На Січі люду зараз мало: по рибу і по звірину розбрелися або ж по всенькій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато води у Дніпрі сплине. Та й князівське ім’я страху наганяє, а ще як дізнаються, що він на Чортомлик оком зирить, може, й сидітимуть тихо.

— Я із Чигирина ладен хоч через два дні вирушити, — озвався намісник.

— От і добре. Два-три дні можна потерпіти. Ти, ваша милость правителю черкаський, теж пошли гінців із викладом справи до пана коронного хорунжого і до князя Домініка. Але ти, добродію, бачу, вже