Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

Д.Н.»

Постскриптум

Нижче подаємо витяги із мандрівного нотатника пана Нікербокера

Каацберзькі, або Каацкільські, гори в усі часи були оповиті легендами. Індіанці вважали їх пристанищем духів, які впливали на погоду, посилали сонячне світло або хмари на землю і від волі котрих залежали успішні й невдалі сезони полювання. Ними керував верховний дух, подейкували, що це їхня матір. Вона жила на найвищому шпилі Каацкіль, відчиняла двері дня і ночі та робила це в слушну годину. Вона вішала новий місяць на небо і збирала старі зірки. У часи посухи, якщо хотіла її послабити, ткала легкі літні хмарки з павутиння та ранкової роси і пускала їх із вершечка гори такими легкими, наче бавовняними, щоб могли плавати в повітрі. Під впливом сонця вони перетворювалися у лагідні дощі, напоюючи траву весною, щоб плоди дозрівали, а кукурудза росла зі швидкістю один дюйм на годину. Проте якщо вона була невдоволена, то ткала хмари чорними-пречорними, сидячи посеред них, мов павук із пляшечкою чорнил. І ті хмари грізно сунули на гори та долини!

У старі часи, як розповідали індійські легенди, існував такий собі Маніту або Злий дух, який оселився у найглухішому місці Каацкільських гір і зловтішався від усілякого лиха та прикрощів червоношкірих. Іноді він з’являвся у подобі ведмедя, пантери чи оленя і змушував втомленого мисливця блудити лісами та горами, а потім лякав його гучними криками! Хе-хе! Так нещасний опинявся на краю прірви або бурхливого потоку.

Улюблені місця того Маніту були відомі. Це або скеля, вершечок самотньої гори, або квітучі виноградні лози, що деруться вгору, або дикі квіти, що рясніють на луках біля підніжжя Садової скелі. Край самого підніжжя є ще й невелике озеро, в якому, подейкують, водяться водяні змії, які полюбляють ніжитися на сонці, лежачи на листі латаття, що плаває на поверхні. До цього місця індіанці ставляться з великим трепетом, і навіть найсміливіший мисливець не буде переслідувати свою здобич у цих угіддях. Проте якось один із них таки зважився, пробрався до Садової скелі й побачив там безліч гарбузів, що звисали з дерев. Одного він прихопив із собою, але спіткнувся і впустив в урвище, з якого хлинув бурхливий потік, що змив той гарбуз і поніс проваллями, де його вщент розбило, а води знайшли шлях до Гудзону і продовжують текти до наших днів, будучи тим самим потоком, який відомий під назвою Каатерскіль.

Наречений-примара

Розповідь мандрівника[9]

Для нього стіл накрили для вечері,

Жахливий холод — ніч настала.

Я до кімнати прочинив лиш двері,

Там сіра сталь зробила свою справу.

Сер Еджер, сер Ґрейм і сер Ґрей-Стіл

На одній із гірських вершин Оденвальду, дикого та романтичного краю у верхній Німеччині, що лежить неподалік того місця, де Майн зливається з Рейном, стояв упродовж довгих-предовгих років замок барона фон Ландсхорта. Нині маєток уже руйнувався і був майже похований серед буків і темних ялиць. Над ним, однак, ще височіла стара сторожова вежа, яка, як і колишній її власник, про котрого я вже згадував, усе ще намагалася дерти кирпу й наглядати за околицями.

Барон був останнім нащадком великого роду Каценелленбоґенів,[10] він успадкував залишки майна і пиху своїх пращурів. Хоча войовничі нахили його попередників помітно зменшили родинні статки, барон все ж намагався продовжувати демонструвати колишню велич. Часи були миролюбні, і німецькі вельможі взагалі відмовлялися від своїх неоковирних старих замків, що стирчали, як орлині гнізда, серед гір, та натомість будували собі зручніші оселі в долинах. Барон же вперто залишався у своїй маленькій фортеці, плекаючи спадковою впертістю стару сімейну ворожнечу, і перебував таким чином у кепських стосунках із декотрими найближчими сусідами. Ті суперечки тягнулися ще від його діда-прадіда.

У барона була лише одна дитина — донька, але природа, коли дарує батькам тільки одного нащадка, завжди компенсує недолік, творячи диво. Так було і з донькою барона. Усі няньки, кумасі та двоюрідні брати запевняли батька, що його донька не має собі рівних за вродою в усій Німеччині. А хто ж мав знати краще за них? Більше того, за дівчиною особливо ретельно наглядали дві тітоньки, старі панни, котрі кілька років замолоду терлися при одному з маленьких німецьких дворів і петрали в усіх галузях знань, необхідних для виховання прекрасної леді. Слухаючись їхніх вказівок, панночка досягла неймовірного. До того часу, коли їй виповнилося вісімнадцять років, вона навчилася дуже гарно вишивати і відтворила цілу історію святих на гобеленах, вклавши в їхні обличчя стільки страждання, що вони виглядали як душі в чистилищі. Юнка могла читати без особливих труднощів і розібрала до букви кілька церковних легенд та майже всі дивовижі Хельденбуху.[11] Вона навіть досягла значних успіхів у письмі, могла підписатися власним іменем, не пропустивши жодної літери, і настільки розбірливо, що тітки могли прочитати його без окулярів. Дівчина вирізнялася ще й тим, що робила маленькі елегантні дрібнички, розмаїті жіночі прикраси, тямила в найхимерніших сучасних танцях, вміла грати на арфі та гітарі й знала всі найпопулярніші балади мінезінґерів.

Її тітоньки також колись любили фліртувати та були ще тими кокетками, тому якнайкраще годилися в пильні опікуни та строгі цензори поведінки своєї племінниці. Бо немає розважливішої та невмолимішої дуеньї за постарілу кокетку. Дівчині рідко вдавалося уникнути їхнього нагляду. Ніколи не виходила вона сама за межі замку, лише під пильним оком свого почту, їй безперервно читали нотації про суворе дотримання правил пристойності та неухильне сповідування послуху. А щодо чоловіків її навчали триматися на такій відстані і з такою повною недовірою, що без належного дозволу вона б навіть не глянула на найбільшого красеня у світі. Навіть якщо б він умирав біля її ніг.

Чудові результати такої системи були очевидні. Молода леді перетворилася на взірець послуху та доброчинності. У той час, як її ровесниці втрачали свій чар у світській суєті, і їхня квітка могла бути зірвана і викинута будь-чиєю рукою, вона розцвітала свіжа, прекрасна та жіночна під захистом тих старих панн, як пуп’янок троянди, що багряніє серед терну. Її тітоньки споглядали на свою вихованку з гордістю та задоволенням і нетерпляче чекали, коли вже всі інші молоді жінки світу зіб’ються на манівці. На щастя, дяка небу, нічого подібного зі спадкоємицею Каценелленбоґенів статися не могло.

Але, попри те, що барон фон Ландхорт не міг мати купу діточок, у його господі