Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

— Годі, Рипе, — цитьнула вона. — Тихо будь, маленький дурнику. Дідусь тобі не нашкодить.

Ім’я дитини, зовнішність матері, інтонації її голосу, усе пробудило хвилю спогадів у голові прибульця.

— Як тебе звати, добра жінко? — спитав він.

— Джудіт Карденьє.

— А як звали твого батька?

— Ім’я мого бідного татуся було Рип ван Вінкль, але він двадцять років тому пішов із дому з рушницею, і з того часу про нього ніхто нічого не чув. Лише собака повернувся додому сам. Чи він застрелився, чи індіанці схопили — ніхто не зможе сказати. Тоді я ще була зовсім маленькою дівчиною.

Рип мав ще одне запитання, яке йому кортіло поставити, і він запитав тремтячим голосом:

— А де твоя мати?

— О, вона вже на тому світі, це сталося нещодавно. їй луснула жила через сварку з крамарем, котрий прибув із Нової Англії.

Хоча б це у звістці було втішним. Чесний чоловік більше не міг стримуватися. Він схопив свою доньку та дитину в обійми.

— Я твій батько! — заволав він. — Я Рип ван Вінкль, колись молодий, а зараз нікому не відомий старий Рип ван Вінкль!

Усі витріщалися, поки якась бабуся випхалася з натовпу, приклала руку до свого чола, уважно оглянула обличчя нещасного і за хвилину вигукнула:

— Справді! Це Рип ван Вінкль, точно він. Ласкаво просимо додому, старий сусідоньку. Де ж ви вешталися ці довгих двадцять років?

Історія Рипа виявилася напрочуд короткою, бо двадцять років проминули для нього як одна ніч. Сусіди дивувалися, коли почули про це. Дехто з них не вірив, вони переморгувалися між собою і надимали щоки. А поважний чоловік у трикутному капелюсі, як тільки тривога минулася, вирішив уточнити місце події, при цьому закопилив губу і похитав головою. Це повторили й усі інші учасники зібрання.

А потім постановили спитати думку старого Пітера Вандердонка, котрого помітили, як той човгав дорогою. Він був нащадком тезки-історика, який написав одну з перших хронік провінції. І як найстаріший мешканець села добре знав усі знакові події та повір'я околиць. Він одразу ж згадав Рипа і цілковито підтвердив правдивість цієї історії. А також запевнив товариство, що цей факт підтверджений його пращуром-істориком. Каацкільські гори завжди заселяли дивовижні істоти. Абсолютно достовірно те, що великий Гендрик Гудзон, першовідкривач річки та краю, періодично обходив їх із «примісячною ватагою», таким чином наглядаючи за своїми володіннями і пильно пантруючи річку та велике місто, названі його іменем. Його батькові якось довелося бачити почвар у старовинній голландській одежі, які грали в кеглі глибоко в горах, і одного літнього вечора він чув стукіт їхніх куль, що нагадував віддалений гуркіт грому.

Якщо коротко, то згодом компанія розпалася і повернулася до важливіших питань — виборів. Донька Рипа забрала батька додому, щоб він міг жити в неї. Вона мала затишний, добре вмебльований будиночок і дужого, веселого чоловіка-фермера, у котрому Рип впізнав одного з халамидників, який колись дряпався йому на спину. Щодо сина і спадкоємця Рипа, котрий був настільки схожий на свого батька, коли стояв тоді, прихилившись до дерева, то він працював на фермі, але успадкував схильність робити будь-що, лише не свою роботу.

Рип поновив свої старі прогулянки та звички. Він скоро надибав багатьох своїх колишніх друзів, хоча і їх час не пожалів. Тому тепер, уже дідусь, вважав за краще приятелювати з молодшими, котрі незабаром його дуже полюбили.

Не маючи якихось обов'язків удома і досягнувши такого щасливого віку, коли людина немає більше турбот, він знову зайняв своє місце на лавці біля дверей готелю. Його тепер вважали одним із патріархів села, свідком колишніх часів, «до війни». Збігло чимало часу, поки він зміг вникнути в усі тонкощі місцевих пліток і второпати всі ті неймовірні події, що відбулися за час його довгого сну. Сталася революція, війна, країна скинула ярмо старої Англії, замість того, щоб бути підданим його величності Георґа III, він перетворився тепер на вільного громадянина Сполучених Штатів. Рип насправді в політиці не дуже петрав: зміна держави й імперії не справила на нього якогось враження. Бо він знав лише один тип деспотизму, від якого довго страждав, — деспотичну владу спідниці. На щастя, це вже було в минулому. Він скинув із шиї ярмо подружжя і міг тепер будь-куди ходити та робити, що йому заманеться, не остерігаючись тиранії пані ван Вінкль. Щоразу, коли згадували її ім'я, чоловік хитав головою, стенав плечима і підіймав погляд угору, що можна було пояснити і як вияв покірності своїй долі, і як радощі з приводу свого визволення.

Він викладав свою історію кожному незнайомцю, котрий прибував до пана Дулітла. Спочатку стежив, щоб щоразу, коли розповідав, змінювати якісь деталі, мабуть, через своє нещодавнє пробудження. Але згодом вона вилилася саме в цю оповідку, яку я й відтворив. І не було ні чоловіка, ні жінки чи дитини в околиці, котрі не знали б її напам’ять. Дехто часом проте заявляв, що сумнівається в її достовірності, і наполягав на тому, що в Рипа не все гаразд із головою і ця історія — один із заскоків, який не полишає його свідомості. Однак старі голландські поселенці майже повсюдно визнавали це правдою. І навіть зараз, коли чують відлуння грози літнього дня з Каацкільських гір, то стверджують, що це Гендрик Гудзон і його ватага грають у кеглі. Й усі чоловіки в околиці, котрі потерпають під жінчиним підбором, коли їхнє життя стає просто нестерпним, мріють хильнути забуття з келиха Рипа ван Вінкля.

Заувага

З огляду на зміст викладеної байки, можна було б запідозрити, що вона запозичена паном Нікербокером із німецької легенди про імператора Фрідріха ван дер Ротбарта та Кіпфаузерські гори. Однак додана до цієї повісті примітка вказує, що такі події справді трапилися, і ніхто не сумнівається в їхній достовірності.

«Історія Рипа ван Вінкля багатьом може здатися занадто неймовірною, але тим не менше прошу мені вірити, бо знаю, що околиці наших стародавніх голландських поселень були всуціль насичені дивовижними подіями та явищами. Я справді чув багато таких історій, як ця, у селищах уздовж Гудзону. Усі вони мали занадто багато підтверджень, щоб піддавати їх сумнівам. Я навіть балакав із тим Рипом ван Вінклем, котрий, коли його бачив востаннє, був дуже шанованим дідусем і настільки самодостатнім, раціональним і послідовним в усьому, що, гадаю, жодна сумлінна людина не зможе не довіряти йому.

Більше того — я навіть бачив сертифікат достовірності, виданий державними органами юстиції, підписаний хрестиком і завірений нотаріусом. Тому ця історія не дає