Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

З роками доля Рипа ван Вінкля в шлюбі ставала все важчою: лиха вдача нікуди не подінеться з віком, як і гострий язик — єдине ріжуче знаряддя постійного вжитку. Тривалий час він намагався опанувати себе, зникаючи із дому та частенько навідуючись до своєрідного постійного клубу мудрагелів, філософів та інших безробітних поселян, котрі проводили свої засідання на лавці перед невеликим шинком, вивіскою для якого слугував портрет його величності Ґеорґа III. Тут вони довго висиджували в затінку літнього дня, безглуздо теревенячи про сільські події або розповідаючи нескінченні історії ні про що. Але варто було б якимось державним діячам послухати ці глибокодумні дискусії, які часом зав'язувалися, коли до їхніх рук від якогось мандрівника, котрий проїздив повз, випадково потрапляла стара газета. Настільки врочисто вони слухали зміст статті, читаної Дерриком ван Буммелем, шкільним учителем та охайним маленьким чоловічком, котрий не затинаючись міг вимовити навіть найдовше слово у словнику. А як часто вони обмірковували суспільні події через кілька місяців після того, як вони сталися…

Думками цієї компанії цілковито володів патріарх села Ніколас Веддер, корчмар, котрий займав місце біля дверей свого закладу з ранку до вечора, пересуваючись лише для того, щоб уникнути прямого проміння сонця і залишатися в затінку великого дерева. Тож товариство могло навіть визначити годину доби за цими рухами так само точно, як за сонячним годинником. Правда, рідко хто чув, як корчмар балакав, але люлькою своєю він димів без міри. Усі його прихильники (бо кожна велика людина має своїх шанувальників) чудово розуміли його і вміли вгадувати його думки. Коли щось, вже прочитане або пов’язане з прочитаним, викликало його невдоволення, він інтенсивно пихкав люлькою, випускаючи часті та сердиті клуби диму. Та коли він був задоволений, то курив повільно і статечно, випускаючи світлі та спокійні хмарки, а іноді виймав люльку з рота, ароматний дим крутив йому в носі, й він поважно кивав головою, демонструючи свою прихильність.

Але й із цього прихистку невдаха Рип був зрештою висмикнутий сварливою дружиною, котра раптово могла порушити спокій товариства і вишпетити його учасників на чому світ стоїть. Не робила жінка винятків ні для кого, навіть для самого Ніколаса Веддера, котрий потрапив на зухвалий язик цієї жахливої фурії, що звинуватила корчмаря в потуранні бездіяльності її чоловіка.

Бідний Рип був таким чином доведений майже до відчаю. І єдиним способом для нього втекти від роботи на фермі та лементу дружини було взяти рушницю в руки і податися до лісу. Там він іноді висиджував біля стовбурів дерев і ділився вмістом своєї торби з Вовком, якому дуже симпатизував як приятелю в нещасті.

— Нещасний Вовче, — бідкався чолов'яга, — твоя господиня влаштувала тобі справжнє собаче життя. Але пам'ятай, мій друже, поки я живий, матимеш приятеля, котрий завжди стоятиме на твоєму боці!

Вовк махав хвостом, зиркаючи на обличчя свого господаря, і якщо собаки можуть відчувати, то я вірю, що він усім серцем відгукувався на всі ті почуття.

Під час тривалої прогулянки такого штибу прекрасного осіннього дня Рип непомітно заліз на одну з найвищих вершин Каацкільських гір. Він захопився улюбленим заняттям, стріляниною в білок, а у відповідь гори відлунювали та повторювали постріли його рушниці. Добряче втомившись, пізно ввечері він всівся на зелений пагорб, вкритий гірською травою, на краєчку урвища. Крізь просвіт між деревами чоловік міг бачити всю долину, на багато миль вкриту лісом. Споглядав могутню велич гордого Гудзону (лише де-не-де на його тихій, але величній гладіні можна було помітити віддзеркалення пурпурової хмари або вітрила застиглого човника), що ніс свої прозорі, як скло, води, розчиняючись у синьому високогір'ї.

З протилежного боку мисливець помітив глибоку балку, дику, самотню, затиснуту горами, а дно її, завалене уламками з навислих скель, заледве освітлювали відбитки промінчиків призахідного сонця. Якийсь час Рип лежачи споглядав цю сцену: вечір поступово насувався, гори відкидали свої довгі сині тіні на долини. Чоловік усвідомив, що стемніє задовго до того, як він зможе дістатися до села. Він важко зітхнув, із жахом уявивши зустріч, яку йому влаштує пані ван Вінкль.

Коли ж мисливець намірився спускатися вниз, то почув здалеку голос, який покликав його: «Рипе ван Вінкль! Рипе ван Вінкль!» Він озирнувся навколо, але нікого не помітив, крім ворони, що здійснювала свій самотній переліт через гори. Чоловік вирішив, що йому примарилося, що уява одурила його, і знову намірився спускатися. Аж тут почув той же поклик у тихому вечірньому повітрі: «Рипе ван Вінкль! Рипе ван Вінкль!» Тієї ж миті Вовк вигнув спину, гучно завив та притиснувся до ніг господаря, кидаючи перелякані погляди на гори. Тепер і Рип відчув тривожний неспокій. Він насторожено глянув у той же бік і нарешті помітив дивний силует, що повільно тягнувся до скелі, згинаючись під вагою своєю ноші, яку тягнув на спині. Мисливець здивувався, побачивши живу людину в такому самотньому та невідповідному місці, але припустив, що це хтось із місцевих, кому потрібна його допомога, тому й поквапився надати її.

Підійшовши ближче, він неабияк здивувався неочікуваній появі чужинця. Це був невисокий, але дужий дідуган із густою кучмою волосся та сивою бородою. Його одіж була скроєна за старовинною голландською модою — свитка перетягнута впоперек талії, кілька штанів, широкі верхні були прикрашені рядами ґудзиків збоку, а на колінах — бантами. Він тягнув на плечі чималеньку діжку, мабуть, наповнену лікером, і робив Рипу знаки, щоб той підійшов і допоміг йому з вантажем. Незважаючи на цілковиту недовіру до цього нового знайомця, Рип виконав, як звик, це прохання. Допомагаючи навзаєм один одному, чоловіки дісталися до вузького рівчака, либонь, висхлого русла гірського потоку. Коли вони підіймалися, щоразу чувся гуркіт віддаленого грому, який, здавалося, долинав із глибокого видолинку, або, скоріше, ущелини серед високих скель, до яких вів їхній торований шлях. Рип зупинився на мить, але, вважаючи, що це відгомін однієї з тих швидкоплинних злив, які часто трапляються у високогір'ї, продовжив мандрівку. Пройшовши видолинок, подорожні спустились у балку, схожу на маленький амфітеатр, оточений зусібіч урвищами, з яких безладно спадали гілки дерев, так що знизу можна було бачити лише шматки блакитного неба та яскраві вечірні хмарки. Упродовж усього цього часу Рип і його супутник просувалися в тиші. І хоча перший дивувався, навіщо тягнути цілу діжку алкогольного напою в ці дикі гори, однак не наважився спитати, бо в супутнику було щось таке дивне та незбагненне, що викликало