Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

негайно ж вирушити в замок Ландхорт і пояснити фатальну причину, яка завадила йому прибути на зустріч із нареченою. Попри те, що не був по вуха закоханим, граф, однак, був дуже відповідальним і, мабуть, неабияк зацікавленим у тому, щоб його місія була швидко та чесно виконана. «Якщо це не зробити, — сказав молодик, — я не зможу спокійно спочити в своїй могилі». Він повторив ці останні слова з особливою врочистістю. Прохання вмираючого, висловлене за настільки трагічних обставин, треба було виконати без зволікань. Штаркенфауст, намагаючись заспокоїти товариша, пообіцяв обов'язково задовольнити його бажання та простягнув руку для підтвердження своїх слів. Граф потиснув її вдячно і незабаром полинув у марення. Щось згадував про свою наречену, свої зобов'язання, слово честі, вимагав свого коня, щоб поскакати до замку Ландхорт, і віддав Богові душу, уявляючи, що сідає в сідло.

Штаркенфауст зітхнув, змахнув сльозу з очей, бачачи лиху долю свого товариша, та став міркувати про неприємну місію, виконати яку він зобов'язався. На серці чоловіка було важко, а в голові аж роїлося від думок. Адже доведеться постати в ролі непроханого гостя серед вороже налаштованих людей і зіпсувати їм свято звісткою, яка поховає всі їхні надії. Тим не менш у хлопця виникла певна цікавість, йому захотілося побачити ту неймовірну красуню Каценелленбоґен, котру так ретельно ховали від світу. До того ж він був пристрасним шанувальником протилежної статі, а ще йому були притаманні певна ексцентричність і підприємливість, що плекали в ньому жагу до пригод.

Перед своїм від’їздом із Вюрцбурґа він дав монахам усі необхідні розпорядження щодо похорону свого приятеля. Графа планували поховати в міському соборі поруч із кількома його видатними родичами, а засмучений почет взяв на себе відповідальність потурбуватися про його тлінні останки.

Однак час повернутися до старовинної родини Каценелленбоґенів, члени якої нетерпляче очікували свого гостя, а ще більше чекали обіду, і до сповненого гідності невеличкого барона, котрого ми залишили на сторожовій вежі.

Запала ніч, але гостя все не було. Барон зійшов із вежі у відчаї. Банкет, початок якого затримували з години на годину, більше не можна було відкладати. М’яса вже вистигали, кухар був у відчаї, усі домашні походили на гарнізон, готовий здатися від голоду. Барону довелося неохоче звеліти подавати страви за відсутності гостя. Усі вже сиділи за столом і тільки-но намірилися почати, як звук ріжка біля воріт проголосив про прибуття незнайомця. Ще один потужний сигнал заполонив старе подвір’я замку своїм відлунням, і йому відповіла сторожа зі стін. Барон поквапився на зустріч зі своїм майбутнім зятем.

Підйомний міст опустили, і чужинець під’їхав до брами. Це був високий галантний кавалер, котрий сидів на вороному коні. Його обличчя виглядало блідим, але у нього був сяючий, романтичний погляд, сповнений величної меланхолії. Барон дещо засмутився, що гість приїхав сам один, без належного супроводу. Його гідність трохи зачепило, і він мало не вважав це проявом неповаги до такої непересічної події та поважної родини, членом якої мав стати цей юнак. Проте барон опанував себе, припустивши, що це, мабуть, нетерплячка молодості змусила його таким чином випередити свій почет.

— Мені шкода, — сказав чужинець, — що так брутально вриваюся до вас.

Тут барон перебив прибульця шквалом компліментів і привітань, бо, правду кажучи, дуже вже пишався своєю вихованістю та красномовством. Незнайомець намагався раз чи два зупинити цей словесний потік, але дарма, тому схилив голову і чекав, коли господар нарешті замовкне. До того часу, коли барон зробив паузу, вони вже дійшли до внутрішнього двору замку, і гість знову спробував озватися, але його зупинила поява прекрасних представниць родини разом із ошелешеною нареченою, котра пекла раків. Парубок поглянув на неї і сторопів. Здавалося, що його душа паленіє в очах, прикута до цього прекрасного видива. Одна з тіток прошепотіла кілька слів на вухо небозі, котра намагалася щось сказати. Її вологі блакитні очі боязко піднялися, подарувавши сором’язливий погляд чужинцю, і знову втупилися в землю. Слова застигли на язиці, на вустах з’явилася солодка посмішка, а на щоках — м’які ямочки, що підтвердили її зацікавлення. Та й не могло бути інакше, щоб такий галантний кавалер, не прийшовся до душі дівчині, відкритій для кохання і шлюбу у свої вісімнадцять років.

Пізня година, в яку приїхав гість, не залишила часу для спілкування. Барон був невблаганний: відклав усі серйозні балачки аж до ранку і потягнув гостя до непочатого банкету.

Він відбувався у великій залі замку. На стінах висіли портрети суворих героїв роду Каценелленбоґенів, а також трофеї, які вони отримали на полі бою та на ловах. Зламані списи, сплющені кіраси та подерті хоругви висіли впереміш зі здобиччю мисливців: пащека вовка та ікла кабана жахливо шкірилися серед арбалетів і бойових самострілів, а величезна пара рогів розгалужувалася безпосередньо над головою молодого.

Кавалер, проте, мало уваги звертав на компанію та розваги. Він заледве скуштував страви і, здавалося, цілковито захопився своєю нареченою. Юнак розмовляв зовсім тихо, ледве можна було почути, бо мова кохання ніколи не буває гучною. Та чи існує десь таке нечутке жіноче вухо, яке не може вловити м'якого шепоту коханого? Те, з якою ніжністю і стриманістю водночас він говорив, здавалося, дуже вплинуло на молоду леді. Вона уважно слухала, а на її щоках то спалахував, то згасав рум'янець. Зараз вона червоніла відповідаючи, і, коли молодик відвів очі, панночка промацувала поглядом його романтичне обличчя і непомітно зітхала від щастя, що нахлинуло на неї. Було помітно, що молодята закохалися. Тітка, котра добре тямила в таємницях серця, виснувала, що це кохання з першого погляду.

Свято минуло весело, хоча й надто гамірно, адже всі гості мали гострий апетит, спонукуваний порожнім гаманцем і гірським повітрям. Барон сипав своїми найкращими та найдовшими побрехеньками, і ніколи раніше він не базікав так натхненно і не мав такого успіху. Коли він розповідав щось неймовірне, то аудиторія дивувалася. А коли щось кумедне, то гості обов'язково реготали точно в потрібному місці. Барон, щоправда, як і більшість видатних людей, був настільки певний власних чеснот, що розповідав зовсім несмішні жарти. Сміх був завжди вимушений, однак підкріплювався келихом чудового хоккеймеру, і навіть нудний дотеп за столом, на якому не бракувало звеселяючого старого вина, здавався милим. Багато хороших речей було сказано й біднішими, однак гострішими на розум гостями. Повторити це немає змоги, хіба що трапиться для цього схожа нагода. Багато нахабних слів потрапили у жіночі вушка і змушували їх душитися від сміху. Веселий і широколиций двоюрідний брат барона проспівав пісню чи дві, і старі