Повернутися дощем - Світлана Талан

— За добрі справи Всевишній робить людям подарунки долі, — промовила Настя, трохи помовчавши. — Ось тільки шкода, що ми, люди, передусім помічаємо погане, а не Божу благодать.

Настя замовкла. Вона хотіла ще сказати, що не вберегла свою доньку, але тепер має робити все, щоб настали зміни в головах ватників, щоб більше не було безглуздих смертей заради вигаданої райської країни.

— Зміни потрібні, — промовила Настя, — та не знаю, з чого починати: чи створити нову громадську організацію, чи приєднатися до вже існуючої, але просвітницька робота саме тут так потрібна! Знаєш, я вночі часто мрію.

— Про що?

— Про краще життя, яке все одно настане! І наша багатостраждальна Україна колись видихне з полегшенням.

— Мрії мають властивість збуватися, — посміхнувся Вадим. — Мрії збуваються тоді, коли вони стають ціллю життя, бажання — завданням, поставленим перед собою, а прагнення — конкретною справою.

— Усе так, але в моїй душі така рана, такий біль! — з відчаєм промовила Настя.

— Нічого, моя кохана, ми впораємося. Нам допоможе час, він лікує.

— Так, — зітхнула Настя. — Час лікує, але, на жаль, без наркозу, довго і боляче.

— Оце нас з тобою потягло на філософські роздуми! — Вадим спробував перевести розмову на жарт, бо Настя зажурилася.

Жінка пішла вдягатися, щоб сходити в магазин по крупи і трохи подихати свіжим повітрям. Вадим, щоб трохи розрадити кохану, вже рипнувся до шафи, де лежали дві золоті обручки, та передумав. На Різдво він, як і запланував, дістане їх і запропонує Насті стати його дружиною, вже вдруге.

…Настя йшла вулицею, поринувши в роздуми. У її душі назавжди залишиться кладовище. Туди не можна прийти і покласти квіти, бо там поховані назавжди ті, хто її зрадив, плюнув у душу, ще й потоптався по ній брудними чоботами. Лише іноді вона сама з сумом дивитиметься на ці могили.

На Різдво до них приїде Людмила з чоловіком та всиновленим хлопчиком. Подруга попросила нікому не говорити про її приїзд, особливо матері, вирішивши зробити сюрприз. Про вже неочікувану свою вагітність Людмила дізналася за кілька днів після того, як оформила опіку над дитиною. Насті так кортіло сповістити гарну новину Валентині Петрівні, але знала, що треба себе стримати. Вона була впевнена, що тепер настане час примирення доньки з матір’ю.

Насті подзвонив Геннадій, і вона зупинилася біля лавки, змела рукавичкою сніг і сіла, щоб спокійно поговорити. Вона кілька разів поспіль просила вибачення в сина, а Геник її заспокоював і повторював, що вона ні в чому не винна і він її любить.

— Матусю, а в мене для тебе сюрприз! — сказав син. — Мені дають на Різдво відпустку, тож готуй святковий стіл!

— О, Господи! Я така рада! Чекатиму з нетерпінням зустрічі!

— Ти не будеш проти, якщо я приїду з Улянкою?

— Про що мова? Буду щаслива бачити вас обох!

Син ще поділився приємною новиною: до них приєднався його друг Петрусь, саме той хлопець, життя якого Геник врятував на Майдані.

Після розмови з сином Настя подумала, що доведеться діставати великий розкладаний совдепівський стіл, бо гостей буде чимало. Чи приїде мама? Треба і в неї попросити ще раз вибачення, бо няньчилася з Настею, як з маленькою дитиною. «Скільки ж їй усього довелося пережити!» — подумала Настя.

Настя вирішила зателефонувати матері негайно і спитати, коли вона приїде. Було б непогано, якби вона завітала на Різдво, коли Геник буде вдома. Голос матері був радісним, коли Настя заговорила до неї по телефону.

— Ми приїдемо до тебе на Різдво, хочемо вас усіх обняти, та й Барсика треба забрати, а то тиняється мов сирітка, — одразу випалила Богдана Стефанівна.

— Як добре! — зраділа Настя. — Матимеш змогу зустрітися зі своїм онуком і його нареченою. Але хто це «ми»?

— З тобою хоче зустрітися твій рідний батько.

Така новина заскочила Настю зненацька, і вона не одразу знайшлася, що сказати. У дитинстві дуже хотіла бачити свого рідного батька. Її уява, як і в усіх дітей, що росли без батька, малювала його ідеальним: лагідним, щедрим і люблячим. З роками дитяча мрія відійшла далеко, і вона більше не сподівалася на зустріч з батьком.

— Насте, ти чому мовчиш? — пролунав голос мами в слухавці. — Ти почула, що я сказала?

— Так, мамо, звичайно! Приїздіть удвох, радо вас зустрінемо! — сказала Настя, трохи оговтавшись від несподіваної новини.

Богдана Стефанівна не стала розповідати Насті про те, що відчула себе справжньою жінкою, бажаною, коханою і щасливою. Хіба про це розкажеш по телефону? Ось зустрінуться всі разом за одним святковим столом, батько познайомиться з донькою і сам скаже, що вони вирішили побратися. А поки треба готувати святкові подарунки.

Поки Настя купувала в магазині крупи для Самотнього Голуба, посипав сніг. Великі лапаті сніжинки вкривали все навкруги білосніжним покровом. Одразу стало світліше навколо і ясніше на душі. Настя йшла безцільно вулицями рідного міста. Вона вже не відчувала відрази до нього, як було нещодавно, навпаки, її душу заповнювала неймовірна любов до Сєвєродонецька, до його широких проспектів,