Повернутися дощем - Світлана Талан

те, що українські війська ввійшли в Кам’янобрідський район, але не дочекалася. Це так пригнічує, коли не можеш вільно пересуватися вулицями, якими звикла завше ходити, не маєш права з друзями повештатися просто так, без діла, вечірнім містом. Нові правила, продиктовані чужинцями, позбавляють права із коханим зустріти ранок. Почуваєшся беззахисним і приниженим, а місто, заґратоване у велику клітку, перестає бути затишним і рідним. Куди б ти не йшов — за тобою завжди стежить дуло автомата. Це як страшний сон, від якого не можна прокинутися, бо, розплющивши очі, все одно побачиш націлену зброю. Ти розумієш, що для чужинця нічого не варте твоє життя — один порух пальця, і воно обірветься. Хочеться вчепитися зубами у ненависну глотку, але розум зупиняє, підказує: біжи звідси негайно! І ти їдеш із насидженого місця, тікаєш, хоча ніколи не був злочинцем. Дорогою ти не думаєш про майбутнє: воно як у тумані. Тішиш себе спогадами про затишні скверики рідного міста, де ти мав змогу зустрічатися з друзями, лавки, де пізнав солодкий смак першого поцілунку, і нічні ліхтарі, які були мимовільними свідками.

Я стала біженкою. Не для того, щоб знайти іншу лавку, скверик чи ліхтарі, бо вже з перших днів перебування на „Великій землі“ зрозуміла — інших таких немає. Моя мала батьківщина залишилася там, за межею, в клітці. І я повинна звільнити своє місто і повернути свої ліхтарі. Рішення взяти в руки зброю прийшло миттєво і безповоротно. Хто не втрачав свою землю, мене не зрозуміє. Хто не відчув на власній шкірі те, що за поняттям „особисте“ криється щось набагато більше, ніж речі, будинок, робота. Ця втрата велика, як відірваний шматок тіла, як орган, без якого не можеш жити.

Гостре відчуття несправедливості досягло свого піку на фронті. Ти борониш землю, щоб клітка не накрила іншу частину твоєї Батьківщини. Ти мерзнеш в окопах не заради судді-хабарника чи чиновника-злодія, не заради командира-зрадника чи митника-контрабандиста, а якраз заради того, щоб знищити цю погань. Ти щомиті ризикуєш життям заради світлого майбутнього своєї країни, заради свого майбутнього…

Я покинула навчання, втратила малу батьківщину, порвала з „друзями“, у голові яких виявилася вата замість мізків, проте отримала нову родину і впевнена в кожному зі своїх побратимів. Стильний одяг змінила на військову плямисту форму, а туфлі на високих підборах — на берци, жіночу сумочку — на автомат. Я не сплю на широкій постелі, не вкриваюсь теплою ковдрою — моїм ліжком стали ящики з-під патронів, а кімнатою — бліндаж. Я перемогла свою фобію мишей, їх у моїй новій оселі набагато більше, ніж людей, але що та невинна маленька мишка в порівнянні з озброєним ополченцем чи кадирівцем на БТРі?

Коли мерзну в окопі чи знемагаю від спеки, коли хочеться їсти так, що шлунок стискають спазми, коли від зневоднення репаються і кровоточать губи, коли нутром відчуваю, як десь причаївся і чатує на мене ворожий снайпер, я тішу себе… мріями про свою майбутню дитину. Можливо, комусь видасться дивним, що дівчина зі зброєю, готова прошити кулею вороже тіло, марить материнством, але заради нього я готова вбивати. Смерть заради нового життя. Коли здається, що сили і витримка покидають мене, я думаю про своє немовля. Коли холодно настільки, що не відчуваю пальці рук та ніг, я уявляю тепле тільце моєї дитини — ці мрії зігрівають, змушують ворушитися пальці, схожі на бурульку, вони оживають, бо є для чого.

…Бліндаж. Тут пахне вогнищем та дровами, як у селі в бабусиній хаті. Тушонкою, яку після війни не зможу їсти, людськими тілами та мишачим послідом. Буржуйка — рятівник, вона може відігріти тіло, руки, але не душу. Мої руки тягнуться до паперу та олівця. Душу зігрівають мрії про моє майбутнє немовля, а на папері з’являється малюнок. Ні, я малюю не його, рука спритно виводить дівчину в камуфляжі, з автоматом за плечима, на спину спадає коса. Інший аркуш паперу — під розстебнутою плямистою курткою дівчина тримає квіти. Так, на розгорнутих долонях — символ життя, весняні проліски, ніжні, тендітні, як сама дівчина та її мрії. Обличчя не видно. Навіщо його відкривати? Є символ жінки-воїна і жінки-матері. Це я. Такий собі автопортрет без обличчя.

Заходять погрітися хлопці й одразу вгадують мене на малюнках. Намагаюся заперечити, бо як впізнали мене, коли не видно обличчя? За косами? Та вони відчувають серцем, бо мої побратими справжні, не зрадники. Вони знають про мене все, окрім моїх мрій. Можливо, вони їх відчувають і тому так мене оберігають? Зігріта теплом пічки та їхніми поглядами, я закутуюсь у ковдру, заплющую очі і знову поринаю в мрії про своє майбутнє. Спливає в пам’яті рідний Луганськ, до болю знайомі вулиці, школа, двір, нічні ліхтарі, під якими я не докохала. Впевнена, що повернуся туди. Моє місто буде вільним, я знову вдихатиму солодкий смак свободи, гулятиму нічними вулицями, не боячись. Вдягну туфлі на підборах, процокочу ними по асфальту, побачу вірних друзів, зайду в кафе. Десь там я зустріну справжнє кохання і почую бажане: „Будь моєю дружиною“. Я буду гарною дружиною, бо саме тут, в окопах, я навчилася цінувати життя. І в нас народиться первісток… Заради нього я тут. Заради його майбутнього життя я вбиваю ворогів. Знаю, що куля ворога мене омине, бо я повинна вижити, перемогти і подарувати звільненому рідному місту нове життя».

Приголомшена Настя довго сиділа в задумі. Було далеко за північ, коли вона принесла на кухню ноутбук і написала Людмилі: «Люба подруго! Вибач, що не брала слухавку, коли ти телефонувала — була в такому стані, що все одно не змогла б сприйняти твої слова». Настя написала, як поїздка до бійців перевернула у неї все всередині і що вона продовжуватиме писати до газети.

«Ось перша стаття», — написала Настя і швидко набрала текст: «У пам’яті кожного закарбовується надовго найістотніше, вражаюче, повз що не можна пройти байдуже, відвести очі