Повернутися дощем - Світлана Талан
Птах не гаяв часу на пошуки їжі, а з самого рання летів на підвіконня до Насті. Він почувався господарем і давав про це знати «колегам», тож бідолахи чекали, поки він наїсться і полетить геть. Кілограмовий пакет швидко скінчився і Настя збиралася вийти в магазин, щоб купити Самотньому Голубу пшеничних круп.
«Як завжди вчасно», — подумала Настя, коли завібрував мобільник.
На екрані був незнайомий номер. Почувши голос Кості з Нягані, дуже здивувалася. Останній раз, коли вони спілкувалися, розмова була неприємною і, на думку жінки, їх останньою. Та син покійної свекрухи телефонував їй знову. З чемності Настя привіталася й відзначила, що чоловік налаштований не вороже.
— Звідки ти дізнався мій новий номер? — поцікавилася.
Номер дав йому Валерій. Костя просив її поради щодо приїзду в Україну. Він розповів, що у нього відпустка і він має намір навідати родичів по матері біля Конотопа на Сумщині, а потім приїхати в Сєвєродонецьк до Валерія та на могилу матері.
— Чому ти звернувся до мене по консультацію, а не до Валерки?
— Я й до нього звертався, — відповів Костя, — але почув лише: «Приїжджай, і все сам дізнаєшся». Та мене турбує побачене в Інтернеті. У кабінеті мера Конотопа висить портрет Бандери.
— Невже тебе так налякали, що ти навіть портрету боїшся? — зіронізувала Настя. — Приїжджай, Бандера не вистрибне з портрету.
— Я про те, що мер, виходить, пов’язаний з Правим сектором, — сказав Костя, проковтнувши шпильку Насті. — Я приїду потягом з Москви у Конотоп серед ночі, а раптом підійдуть бандити з Правого сектору? Як поводитися? У тебе, напевно, є знайомі правосєки? Які вони? — засипав питаннями.
— Різні. Коли з ними по-хорошому, то й вони так до тебе. А якщо розлютиш, то можеш по пиці отримати, — ледь стримуючи сміх, відповіла Настя.
— А як поводитися, щоб їх не розізлити? — усерйоз спитав Костя.
— Опусти очі, не роби різких рухів. — Настя вирішила трохи пограти з чоловіком.
— Я читав, що вони відбирають гроші.
— То сховай у надійне місце.
— Куди?
— Костю, є старий перевірений спосіб — у труси.
— Точно! Доведеться так зробити. А правда, що на митниці та на блокпостах Правий сектор відбирає продукти? У нас писали, що не можна з собою навіть бутерброд з Росії ввозити, а мені з Москви півдоби їхати. Що ж робити?
— Доведеться терпіти і їхати голодним.
Настя ледве стримувала сміх.
— Жах! — зітхнув Костя. — А у вас на вулицях багато військових і правосєків?
— Авжеж!
— І що ви робите? Як від них рятуєтесь?
— Та як? Визирнули з під’їзду: якщо нікого нема, бігом до магазину, скупилися і додому. Так і живемо.
— А якщо на них нарветеся, то відбирають харчі?
— Звичайно! Вони ж теж їсти хочуть!
— Як так можна жити? — у голосі чоловіка неприхований страх.
— А куди діватися?
— А правда, що тим, хто сумки не віддає добровільно, можуть вухо відрізати?
— Правда. У нашому будинку вже кілька людей є безвухих. Але ти не хвилюйся, приїзди, будемо тебе оберігати, щоб ти повернувся додому з вухами.
— Все одно доведеться їхати, — зітхнув чоловік. — У матері не був на похороні, тож треба хоч на могилу сходити.
— А в ЛНР до сестри поїдеш? — спитала Настя.
— Ні, туди ще страшніше їхати, — відповів Костя. — Кажуть, що там ополченці в свою армію усіх підряд загрібають.
— Її чоловік не приїжджав оформляти пенсію в наше місто?
— Ні, ти що?! Він боїться Правого сектору! А ще казав, що дорогою нацики розстрілюють автобуси з ЛНР.
— Тут стільки людей звідусіль приїжджають і живі, — сказала Настя нервово, бо її вже почала дратувати така розмова.
— То їхні справи. Звичайно, шахтарська пенсія родині не завадила б, чоловік Лариси хворіє, але він ладен все терпіти, аби лише не їхати на Україну.
— В Україну, — виправила його Настя.
— І я ж кажу, на Україну. — Костя не зрозумів, що Настя хотіла йому сказати, і спитав: — Ти справді мені допоможеш, коли я приїду?
— Так.
— Я чув від Валерія, що ти була в полоні. Як воно там?
