Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

class="p1">Тревіс Довн. Гадаю, вона не зовсім мені довіряла. За тридцять три роки я не позбувся того ланцюжка, то вона боялася, що й тепер не зможу. Вона завжди вірила батькові й у всьому покладалася на нього, вважала, що тільки він може їй допомогти. І він поза будь-якими підозрами… Старенький, простодушний Роберт Квінн.

9 листопада 2008 року

Дженні забігла до батьківської хати. Знала, що матері немає вдома. Батька вона знайшла у вітальні.

— Тату! — заволала вона. — Тату, потрібна твоя допомога!

— Що сталося, Дженні?

— Не питай. Мені треба, щоб ти викинув оце.

Вона простягнула йому пластиковий пакет.

— Що це?

— Не питай. Не відкривай. Це дуже важливо. Лише ти можеш мені допомогти. Мені треба, щоб ти закинув це кудись, де ніхто не буде шукати.

— У тебе проблеми?

— Так. Здається, так.

— Добре, доцю. Заспокойся. Я зроблю все, щоб тебе захистити.

— Головне, не відкривай пакет. Просто позбудься його назавжди.

Щойно донька пішла, Роберт відкрив пакет. Побачивши вміст, він, злякавшись, що його донька вбивця, вирішив тієї ж таки ночі викинути все це в озеро коло Монберрі.

Із показань Тревіса С. Довна

Тревіс Довн. Дізнавшись, що старого Квінна затримали, я збагнув, що нам кінець і треба діяти. Я вирішив усе зіпхнути на нього. Бодай на якийсь час. Я знав, що він стане прикривати дочку і кілька днів протримається. За той час ми з Дженні були б у якійсь країні, що не видає злочинців. Я почав шукати докази проти Роберта. Понишпорив у родинних альбомах Дженні, сподіваючись знайти світлину Роберта і Ноли, щоб написати на звороті щось викривальне. І тоді на очі потрапив знімок Роберта з чорним «монте-карло». Приголомшливий збіг! Я ручкою написав дату, серпень 1975 року, і приніс вам сюди.

Сержант П. Ґегаловуд. Пане Довне, пора вже розповісти, що ж насправді сталося 30 серпня 1975 року…

*

— Вимкніть його, Маркусе! — вигукнув Гаррі. — Вимкніть, благаю вас! Я не можу це більше слухати.

Я негайно зупинив плеєр. Гаррі плакав. Він підвівся і почав дивитися у вікно. Надворі йшов великий лапатий сніг. Осяяне світлом місто було чудове.

— Вибачте, Гаррі.

— Яке гарне місто Нью-Йорк, — пробурмотів він. — Я часто думаю, як би склалося моє життя, якби я лишився тут і не поїхав улітку 1975 року до Аврори.

— Ви так і не дізнались би, що таке кохання, — сказав я.

Він дивився в пітьму.

— Як ви збагнули, Маркусе?

— Що збагнув? Що «Початки зла» написали не ви? Незабаром після арешту Тревіса Довна. Вся преса почала гудіти про цю справу, і за кілька днів мені зателефонував Елайджа Стерн. Він дуже хотів побачитися.

П'ятниця, 14 листопада 2008 року.

Маєток Елайджі Стерна біля Конкорда, Нью-Гемпшир

— Дякую, що приїхали, пане Ґольдмане.

Елайджа Стерн прийняв мене в своєму кабінеті.

— Ваш дзвінок здивував мене, пане Стерне. Я гадав, ви мене не любите.

— Ви дуже талановитий хлопчина. Те, що пишуть в газетах про Тревіса Довна, правда?

— Так, пане Стерне.

— Ох і мерзотник…

Я кивнув і докинув:

— Щодо Калеба я помилився, та ще й як! Дуже шкодую.

— Та не помилилися ви. Як я зрозумів, поліції пощастило завершити розслідування лише завдяки вашій упертості. Цей полісмен тільки про вас і каже… Як його, Перрі Ґегаловуд, здається.

— Я попросив видавця вилучити з продажу «Справу Гаррі Квеберта».

— Радий це чути. Напишете виправлений варіант?

— Мабуть. Не знаю ще, в якому вигляді це буде, та справедливість я відновлю. Я боровся за добре ім’я Квеберта. І боротимусь за добре ім’я Калеба.

Він усміхнувся.

— Так отож, пане Ґольдмане. Тому я й хотів з вами зустрітися. Маю розповісти вам правду. І ви зрозумієте, чому я нітрохи не засуджую вас за те, що ви довго вважали злочинцем Лютера: я й сам тридцять три роки був певен, що це він убив Нолу Келлерґан.

— Справді?

— Я був переконаний. Цілком.

— Чому ви не сповістили про це поліції?

— Не хотів убивати Лютера вдруге.

— Не розумію, що ви хочете сказати, пане Стерне.

— Лютер божеволів від Ноли. Він