Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Не знаю.
— А що роблять полісмени в таких випадках?
— Ідуть хильнути по чарчині. А письменники?
— Ідуть добряче хильнути.
Він одвіз нас до свого бару на околиці Конкорда. Ми посідали за шинквасом і замовили подвійне віскі. На екрані телевізора за нашими спинами рухомим рядком пливли новини:
«Співробітник поліції Аврори зізнався у вбивстві Ноли Келлерґан».
1. Правда про справу Гаррі Квеберта
— Останній розділ, Маркусе, завжди має бути найкращий у книжці.
Нью-Йорк, четвер, 18 грудня 2008 року.
Місяць по тому, як відкрилася правда
Того дня я бачив його востаннє.
Була дев’ята вечора. Коли він подзвонив у двері, я сидів удома і слухав свої міні-диски. Відчинив; ми довго мовчки дивилися один на одного. Потім він сказав:
— Доброго вечора, Маркусе.
Я затнувся і лише спромігся промимрити:
— Я вже думав, що ви померли.
Він кивнув.
— Тепер я тільки примара.
— Кави хочете?
— Так. Ви сам?
— Сам.
— Пора вам перестати бути самому.
— Заходьте, Гаррі.
Я пішов у кухню варити каву. Він стояв у вітальні, дуже знервований, і перебирав світлини у мене на полицях.
Коли я повернувся з кавником і горнятками, він розглядав одну з них: наше з ним фото, того дня, коли я отримав диплом у Берроузі.
— Уперше приходжу до вас додому, — сказав він.
— Кімната для вас готова. Вже кілька тижнів.
— Ви знали, що я прийду?
— Так.
— Ви добре мене знаєте, Маркусе.
— Друзі знають такі речі.
Він сумовито всміхнувся.
— Дякую за гостинність, Маркусе, та я не залишуся.
— То чому ж ви прийшли?
— Попрощатися.
Я насилу приховав розгубленість і поналивав кави у чашечки.
— Якщо ви мене покинете, я більше не матиму друзів, — сказав я.
— Не кажіть такого. Я вас любив навіть не як друга, а як сина.
— Я любив вас як батька, Гаррі.
— Хоч і дізналися правду?
— Правда нітрохи не впливає на те, що почуваєш до людини. В цьому і полягає велика драма почуттів.
— Ваша правда, Маркусе. То ви все знаєте?
— Так.
— Як ви дізналися?
— Збагнув урешті.
— Тільки ви могли мене викрити.
— То ви це мали на увазі тоді, на паркувальному майданчику, біля мотелю? Тим-то і сказали, що поміж нами ніколи нічого не буде, як досі? Ви розуміли, що я все з’ясую.
— Як ви докотилися до цього, Гаррі?
— Сам не знаю…
— У мене є відеозаписи допитів Тревіса і Дженні Довнів. Хочете поглянути?
— Так.
Він сів на дивані. Я вставив диск у плеєр і ввімкнув його. На екрані телевізора з’явилася Дженні. Її знімали крупним планом у залі Головного управління поліції штату Нью-Гемпшир. Вона плакала.
Із показань Дженні Е. Довн
Сержант П. Ґегаловуд. Пані Довн, ви давно про це знали?
Дженні Довн (схлипуючи). Я… я ні про що не здогадувалася. Ніколи! Аж до того дня, коли виявили тіло Ноли Келлерґан у Гусячій бухті. Тоді все містечко збурилося. У «Кларксі» було повнісінько люду: відвідувачі, журналісти приходили, розпитували. Пекло якесь, та й годі. Врешті мені стало погано, і я пішла додому раніше, хотіла перепочити. Біля хати стояло авто, я його раніше не бачила. Ввійшла і почула голоси. Впізнала голос колишнього начальника поліції Пратта. Він говорив із Тревісом. Вони мене не чули.
12 червня 2008 року
— Спокійно, Тревісе! — заволав Пратт. — Побачиш, ніхто ні про що не дізнається.
— Чому ти так певен цього?
— Усе ляже на Квеберта! Тіло знайшли в його маєтку! Всі докази проти нього!
— А якщо його виправдають?
— Не виправдають. І щоб ні слова більше про цю історію, втямив?
Дженні почула кроки і сховалася у вітальні. Вона бачила, як Пратт вийшов із дому. Коли авто поїхало, вона побігла в кухню: чоловік сидів мов прибитий.
— Що тут коїться, Тревісе? Я чула вашу розмову! Що ти приховуєш від мене? Що ти не сказав мені про Нолу Келлерґан?
Дженні Довн. І тоді Тревіс усе мені розповів. Показав ланцюжок; він зберіг його на згадку, щоб завжди пам’ятати, що накоїв. Я забрала той ланцюжок і сказала, що все залагоджу. Хотіла захистити свого чоловіка, захистити родину. Я завжди була самотня, сержанте. Дітей в мене нема. Все, що в мене є, це Тревіс. Я боялася його втратити… Я дуже надіялася, що справу закриють і в усьому обвинуватять Гаррі… Аж тут
