На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Підкріплений їжею Мандат розговорився:

— Ну, а ті, Фока й інші? Вони де? Як їм допомогти, щоб вони не страждали нізащо? Треба ж рятувати. Такі проблеми через мене…

Панцьо немилосердно добивав:

— Ти такий співчутивий? А про матір Томашевського, стару вдову, зовсім не хвилюєшся? Хто їй кине кусок сухаря, чи хоч би браги свинячої наллє, щоб не здохла з голоду?

Мандат зірвався з каменя, махав кулаком над головою Панця, крикнув грізно:

— Дідику, припалюєте, як чорт! Ви й сам чорт, щезай, бідо-чорте!

Хтось із робітників у колибі, зойкнув крізь сон. Мандат злякався і похилив голову. Панцьо сплюнув крізь щерби:

— Кричи, кричи, нехай і вони розкричаться! А може й мені хочеш розбити голову, як тому. Бий сміливо…

Похилений Мандат жалісно шепотів:

— Вибачте, дідику, кажіть, що робити, кажіть.

Мандат чекав з нетерпінням, а Панцьо не поспішав. Мандат чекав, чекав, аж врешті Панцьо твердо заявив:

— Хочеш знати? Слухай уважно. Приготуєш дерево, зіб’єш дарабу, я спущу тобі води з гаті. Перед від’їздом я тобі скажу, де шукати Фоку та інших. Допоможеш їм і собі. А зараз ані звуку! Спати — до жаб’ївської колиби і щоб тебе ніхто й на очі не бачив. Даєш руку?

Мандат безвольно подав руку, послушно пішов до жаб’ївської колиби, але довго не міг заснути. Він був у колибі, на своєму бутині, але був поміж людей, тож мусив остерігатися, гірше, ніж на Льодовій Бабі.

2

Панцьо спав ще гірше, ніж Мандат. Перед світанком зірвався і закричав: «Auf, auf!». Розбудив усіх, розбудив також і Андрійкового сина, Любка Плитку, котрий після від’їзду Петриця залишився із власної волі, щоб допомагати Панцьові у спузарстві.

— Любку, приготуй для всіх їжу на весь день.

Як спузар, Панцьо був значно жорсткішим від Петриця, жорсткішим і від ґазди Фоки. Він наказав робітникам:

— Ідіть тепер на Клин на цілий день. Там ще є неокороване дерево те, яке бистрецькі залишили. Закінчуйте.

— Але ж і тут внизу ще чимало дерева не складеного у миґли, — закинув Остафійчук.

— Змиґльоване воно чи не змиґльоване, гайда на Клин, на цілий день, — наказав Панцьо. — Любку, видай кожному їжу.

Дідки і підлітки здалися, хоч і один чи інший стенали плечами. У колибі залишилися тільки Панцьо і Любко. Панцьо втаємничив Любка не більше, ніж було треба, і наказав йому, що той ні словом не відзивався до Мандата. Нарешті розбудив Мандата:

— Гайда до роботи, збивати дараби.

Мандат, мабуть, вперше в житті дещо зблід, але сили йому не бракувало. Разом з Любком вони скочували колоди по пільгах, потім сам Мандат їх збивав, в’язав у тальби, а Панцьо стояв над ним і покрикував:

— Звідти, о, а тепер звідси, швидше, швидше! Сьогодні перші чотири тальби повинні з’їхати на пристань.

Він сильно вимучив обох, бо не лише прискіпливо слідкував за темпом, але й наказував вибирати колоди найздоровіші, найміцніші, немов на показ, або за покуту для Мандата. Мандат ані не муркнув. Слухався, поспішав, вже зовсім не реготав по-своєму, навіть ні разу не засміявся. І все так сталося, як придумав Панцьо. Перед вечором, коли тальби були готові, Панцьо з Любком спустив стільки води з гаті, скільки назбиралося за останні дні. На прощання Панцьо наказав:

— Вночі повернешся, а завтра — решта, гайда!

Однак Мандат не переплив через Гук аж на пристань, для цього потрібна була велика вода, бо в ті часи Гук (ще не розтрощений динамітом) був пострахом для кєрманичів. Спад був високий, стрімкий, від самого тільки зудару міг розсипати, а навіть розбити дарабу. Гострі скельні ікла стирчали з-під води. Погрожували кєрманичам, що поранять їх чи випотрошать, і тільки найсміливіші та найбільш вправні відважувалися проскочити через Гук. Хоч не хоч, Мандат, котрий ще ніколи не керував дарабою, розв’язав тальби, і, охоплюючи руками кожну колоду окремо, прослизав поміж скельні зуби, занурюючись по шию. В останню мить, поки колода впала на глибину, він видряпувався на сам її вершечок, щоб вберегтися від смерті чи від каліцтва. І скільки ж разів отак? Стільки, скільки було колод.

Глибока ніч настала у яру, а він все важко працював без перерви, зовсім не спав. Гул води його заглушав, та він цим не переймався, і хоч повністю намок, стільки ж від поту, скільки й від води, він зовсім не замерз, оскільки гарячково звивався задля того, щоб до ранку повернутися на бутин, як тільки Панцьо відправить робітників на Клин. Хтось міг би сказати, що Мандат відбував покуту за Яся, а радше за свою безтурботну буйність, але це був тільки початок. Після світанку він поспішно повернувся до колиби, та про пригоди і труднощі переправи на Гуку він зовсім не розповідав. Соромився зізнатись, що навіть не насмілився проїхати на дарабі. Панцьо зиркав з-під лоба, про все здогадався, але навантажив його роботою не менше, ніж попереднього дня. Знову від ранку разом з Любком вони спускали колоди, в’язали тальби. Після полудня Панцьо наскладав високо на триногу з дерева чимало їжі, крім того, ще й окремий козячий мішок, повний кукурудзяного борошна. На кінець виніс йому грубий паперовий звиток, прикордонний пропуск з якимось листом і печатками. Відразу ж загорнув папір у ганчірки і в шкіру, і, вручаючи тому, як святі дари, з притиском сказав:

— Пильнуй це більше, ніж ока в голові! З одним оком ще сяк-так доїдеш, а без цього ані кроку. Не випускай з рук, ні за що в світі не замочи, не розгортай паперу без потреби. А тепер слухай уважно, бо ти давав руку: пливи весь час прямо, через Кути до Прута, далі по Пруті знову весь час прямо, аж до молдавського кордону і далі безперервно аж до Галацу. Ні з ким не розмовляй, але й нікого не бійся. Так само і зі сторожею мовчи, як німий, нехай сам папір кричить замість тебе. Потім добре загорни і знову за пазуху. Запам’ятай це! В Галаці ти легко розпитаєш про Фоку. І щасливої дороги, миром!

Мандатові закрутилося в голові. Він був виснажений надмірною працею, мабуть, ковтав страх і сльози. Видихнув із себе:

— Господи! Я ще в житті не кєрманив, хтозна навіть, чи я добре вистругав кєрму?! Прут, Галац, цей папір — але якщо згину, то згину, так мені й треба.

Панцьо твердо втішав:

— Як пливеш, то відразу на глибину. Вчися! На Гуку трохи важко,