На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

На прощання Пані-Мати подивилася на мене якось ласкавіше, майже так, як на Зоню: “Отиліє, я мушу тебе похвалити”. — Я не повірила своїм вухам, а Пані-Мати продовжує: “Ти встановила бездоганні лампи з камфіном (це місцева назва петролеум), навіть у нас в Станіславові це рідкість. Це справжній прогрес”. — Добре, що хоч це. Але що буде завтра, я боюся навіть подумати. Буду закінчувати, бо вже година пів на четверту і треба поспати. Я ще раз полечу думками на захід, добраніч найкраща Неллі, ви нічого не бійтесь, я весь час думатиму про вас».

Продовження, лист четвертий.

Середа.

«У нас сьогодні погодно і весняно, ми дуже зайняті: поля, городи, сади, а ще приготування до весняного вигону худоби, та я все ж конче хочу написати кілька слів, бо прийшов новий лист від Пані-Матері, що через ці дороги вона відкладає приїзд на невідомо скільки. Відпадають великі приготування. Я сплю добре. Ще допишу і вишлю листа післязавтра».

Продовження, лист п`ятий.

День Святого Георгія, патрона пастухів.

«Дорога Неллі, я затягла із висиланням листа, але сьогодні особисто відвезу на пошту. По зливах, а навіть бурях — сьогодні погодньо, хоч і трохи туманно. Я встала удосвіта, бо неймовірний рух, саме сьогодні виганяють частину худоби на високогірні пасовища. Шум важко описати. Зараз дуже свіжо, весняно, і мені здається, що зараз весною було б легше дістатися до вас. Я собі уявляю, що у вас цвіте бузок в повну силу. Чи може вже відцвів? Напевно, невдовзі до вас приїде отець Дюпанлюп і їздитиме на мулі, щоб читати молитовник і милуватися горами. А як шкода, що немає вже графа Монталембер. У нас вже пуп’янки на квітах, але до цвітіння ще далеко. Зазвичай на день народження Зоні, тобто 15 травня, уже цвітуть нарциси. На бузок потрібно чекати щонайменше до 20 травня. Я засадила цілі алеї і газони, коли розквітнуть, то весь час світяться світло-фіолетово. Зате у птахів уже наступила весна, вони прилетіли роями. У них хороша пошта, перед тим вони гніздилися тільки в садах Фоки, на горі у сусідньому селі, а тепер вже дізналися і про наші сади, прислали сюди свої колонії і літають звідси на гору до Фоки і назад із привітаннями від родини для родини. А ще ластівки і голуби кружляють коло дому. Ах, які голуби! Чоловік з дитинства любить їх, розуміється на них. Капуцини, пурцлі, чайки, домінікани, зобастики, павичі. Великі і надто малі, білі, блакитнуваті і рожеві, з віртуозним польотом, або з якимось безпорадним, неначе літають великі важкі мухи. Щойно чоловік відчинив віконницю і вийшов на ґанок. Відразу ж злетілася його громадка, обсіла йому плечі, голову, руки так, що він став біло-сірий від голубів. Ще забавніше, коли павичі з далеку почують цей трепіт. Тоді вже й вони злітаються, але репетують таким вереском, неначе їм щось відібрали. Я вище вже написала, що зараз було б легше дістатися до вас, але це тільки в душі, бо в дійсності ми настільки відрізані від світу, що ані до нас, ані від нас неможливо добратися. Через це Пані-Мати відклала приїзд, можливо аж до літа. Вона побоялась дороги, і це правильно. Скрізь лавини, повені, а на перевалах — лавини рідкої глини, так, що не можна від нас доїхати навіть до повітового міста. Одна лиш дорога вздовж річки до пошти встояла перед повінню, але годиться тільки для верхової їзди. Ми вирішили сьогодні з’їхати до пошти плотом, бо саме сьогодні вирушають перші плоти із верхів. Їх ведуть наші добрі знайомі — Фока і Савіцький. За годину ми повинні зійти до ріки, щоб чекати на плоти. Ах, коли ж я нарешті вас побачу! Я б з охотою туди поїхала. А поки-що чекаю на листа і від усієї душі прагну, щоб від вас були добрі новини. Прошу вас також дізнатися щодо можливості пересилки шприців з кров’ю, я це серйозно».

Лист останній, написаний в господі біля Устя Ріки.

«Доїхали ми чудово, хоч місцями було страшно. Спустили воду з обох дамб під вершинами, хвилі так бушували, як підчас бурі у морській затоці. По дорозі є скеля, звана скелею Фоки. Там насправді найбезпечніше було б пролетіти на крилах, бо перед самою скелею є великий спад води, течія різко підхоплює пліт, а вода, відбиваючись від скель, вирує і не випускає плоту з виру, так, що пліт на великій швидкості летить просто на скелю. Плотом керував величезний старець з довгим сивим волоссям. Спокійний, маєстатичний, але настільки стурбований, що мені його відразу стало шкода, бо такого порізаного зморшками чола я ще не бачила. Коли я його побачила на плоті ще до того, як ми зайшли, я прошепотіла чоловікові: “Мабуть, таким був Шарлемань”. Боже, як я люблю ці примари! Чоловік терпляче посміхнувся і прошепотів: “Це бідняк, чисельна родина, землі мало, заробити у його селі немає де, тож на старі літа заробляє у Фоки”. Глянув ще ніжніше і додав: “Але очі дитини бачать влучно”. Під скелею старий керівник пустив плота зовсім повільно, немов на погибель або на волю хвиль. Мені захотілося кричати, але чоловік приклав пальця до уст, а мене тримав за руку. Я трималась. Чорна скеля наближалася блискавично, зростала і заступала небо, вже стирчала над головою. Від неї бив морозний холод пекельний шум. Мені в очах закрутився світ. Порятунку не видно. Раптом старець вперся усім тілом на стерно. Хвилі зашуміло оглушливо, немов збиралися нас поглинути. Колоди застогнали, як прокляті душі, але пліт плавно повернув, зовсім не різко. Ані одна колода не зачепила скелі. Ми попрощалися з ними біля Устя Ріки, і вони відразу ж поплили далі в бік Румунії.

Цілий день люди із прибережних сіл вистоювали над Рікою. Дивилися, бо спочатку щопівгодини, а потім все частіше пливли з гір довгі плоти. Важкі велетні, хвостаті, а спритно завертали на поворотах. Повалені демони, спутані, покалічені, немов кров’ю обліплені живицею. Іноді блимали їхні очні ями — чи як би це сказати? Втомлені насмішливі очі, а радше підступні, мстиві і диявольські. Після обіду хвилі знову розбушувалися так, що перелякані люди втікали з берегів. Видно, що в горах знову спустили воду з дамби. І знову котилася армада драконів, сунули, сичали, булькотіли безкінечні колоди. Наближалися швидко, а зникали ще швидше. Щось мене пригнічує, якийсь страх, а може