На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Мандат знову задрімав, у півсні йому марилося:

— Наші пани-судді, тепер не те, що колись, надто милосердні, будуть мене мучити, милосердно спокушати і заводити такої: «А може ти, Петрисько, зовсім не хотів його убивати? Може лише так на відмаш дурна рука тобі вискочила і тепер тобі шкода? А може…?». А чорт відразу ж прошепоче: «Чуєш, Петриську? Викручуйся, адже ти ґазда, ти ж не вбивця, маєш жінку, ще й яку жінку! І дітей також, сам же кажеш, що їх шкода. І тоді я, Петрисько, відповім суддям: «Ні панове, не турбуйтесь, мені зовсім не шкода нічого і нікого. Я не міг знести цього цапа і пишносраки Яся, а рука зовсім не дурна, вона вчинила те, що у мене на серці. Я маю на нього таку злість, що ще й зараз я б його порубав на тріски». — «Ну, що ж, — скажуть вони сумно, — шибениця, такий закон. Подавай принаймні Петрисько, до цісаря прохання про помилування!». Подавати? Ну нехай. Але цісар пам’ятає, го-го, у нього там ще з первовіку закарбовано все до грама. Скаже так: «Що? З Чорнишів? З Мандатів? З тих, що куштували вірмен на Радулі? Нарешті потрапив нам у руки! Повішати, повішати якнайшвидше. Ну, але перед повішанням дати йому пива, скільки захоче — це буде моя цісарська милість».

Мандат прокинувся зі сну, зірвався: «Йду куштувати своє пиво».

Погода на Льодовій Бабі була райською. Позавчорашні і вчорашні грізні хмари опали глибоко. Здалися, побіліли, як освітлені тумани лежали тихо на лісах, на схилах, на ярах річки. На ліво від Чорногори, глибоко у просторі, з боку Торояги танцювали чисті, срібні видива гір. Кивали здалеку, потішали, як вони потішають кожного, і п’ятдесят років і сто років тому, і понад сто років також: «Але ж ні, ні, Петриську, і ти другий також, і ти третій, і кожен, хто сюди прийде, це все неправда, починай знову! Запізно? Смійся з цього, ніколи не пізно. Приглянься добре до нас».

Мандат, відпочилий і досить бадьорий, міцно затягнув пасок, щоб втихомирити голодний живіт, і жваво пішов уперед. Спочатку грунем, потім болотистими ярами і стежечками. Того ж самого дня, тобто увечір в день після Юрія, він дістався на бутин. Зупинився. З гущавини неподалік колиби він прислуховувався, немов чигав.

Тихо? Це добре. Якби щось особливе відбувалося, то був би рух, шум. Потім йому здалося, що він помітив когось із дідків. А може ще когось? Ні, більш нікого. Рух слабенький, як у такому вулику, що вимерз за зиму, і тільки тут і там задзижчить якась напівжива муха. Тихо? Це страшно! Всі поплили? Швидше те, що їх усіх арештували, а ще імовірніше, що бистрецькі із жаб’ївцями порубалися на смерть і щойно тепер приїде цісарська комісія, вночі чи на світанку. В самий раз.

Настала ніч. Колиба зовсім затихла, нечисленні робітники, переважно дідки і підлітки, що залишилися на бутині для корування і миґлування дерева, заснули швидко, спали міцно. Лише Панцьо, який погано спав ночами, почув десь коло опівночі кроки, що прокрадалися біля колиби. Він похапцем вийшов і побачив Мандата. Вони впізнали один одного, обоє захвилювались. Панцьо відразу про все здогадався.

Мандат прошепотів:

— Так мало людей?

Панцьо відразу ж несамовито просичав:

— Ти-ти-тихо, почують.

Мандат присів навпочіпки, а втомлений безсонням Панцьо, вредно процідив:

— По-по-поїхали на похорон.

— На чий похорон? — прошепотів Мандат.

— Не вдавай, хто, як не ти, мав би знати?

— На похорон Яся, всі юрмою?

Панцьо відповів запитанням:

— Не розумієш?

— Комісія цісарська була? — промовив Мандат дещо голосніше.

— О-го-го!

Мандат роздратувався, випалив голосно:

— Була чи не була?

— Тихше, — лякав Панцьо пошепки, — коли була, то дуже погано, а якщо буде, то значно гірше.

Мандат раптом ослаб, бо пригадав собі:

— Винесіть мені щось їсти, але швидко.

— Після цього всього тобі ще й їсти хочеться?

— Я три дні нічого не мав у роті, — виправдовувався Мандат.

— І тобі не перехотілося? Ого, ще перехочеться. А чого ж ти не втік в Угорщину?

— Винесіть мені їсти, — тихо попросив Мандат.

Панцьо неспішно приніс барильце гуслянки, а також на яворовій дощечці шматок холодної кулеші, трохи бринзи і кусок солонини. Мандат сів на камінь, рубав і тихо плямкав. Ніч була досить ясною. Панцьо дивився на Мандата і знущально дзявкав:

— Пузо тобі не зменшилося, треба було втікати через всю Угорщину, аж до Боснії, шкода…

— Для чого? — запитав Мандат, не припиняючи їсти.

Панцьо вчепився, як п’явка:

— Там чекають не дочекаються на таких сміливців, практиків від убивства, щоб разом і далі нападати, розбійничати, вбивати. Практика велика, на кілька років…

Мандат подавився якимось куском, відкашлявся, сердито відрубав:

— Ви ж бачите, що я не хочу нападати, повернувся.

Панцьо докірливо скреготав:

— Ти бунтував проти ґазди, бунтуй ще вище. На очах ґазди, без сорому, ти приклепав йому найкращого робітника, на проблеми, на ганьбу. То йди вже далі, не соромся.

Мандат просився чемно, як хлопчак:

— Не страште мене, дідику, я вже і так настрашений.

Панцьо зм’як:

— Нарешті, а вже час! І якщо ти вже добряче раз злякався, то може ще щось з тебе буде — може ще врятуєшся.

— Рятуватися. Як? — поспішно запитав Мандат.

— Залежно від того, що ти сам хочеш зробити, вільна воля.

— Ви мені скажіть, як буде краще, — попросив Мандат.

Панцьо марудив:

— Завжди найкращим є повішатись, але це завжди встигнеш. Так чи інакше, а до хати й носа не показуй, бо там чекають…

— Хто?

— Краще й не питай.

— А куди ж?

— Відразу на дарабу і до Галацу.

Мандат не здивувався, запитав:

— А може по дорозі такі самі чекають?

— Водою гладенько, зручно, з вітерцем полетиш і хто ж тебе дожене? А там? Там тебе ніхто не знає. І навіть, якби ти сам про це кричав на все горло, то ніколи не повірять, щоб такий, котрий привіз дерево на продаж, когось убив. Добре тебе нагодують, ще вином напоять, вже тобі не треба буде нападати, ані розбійничати, за дерево тобі добре заплатять, а на такого з повною торбою ніхто нічого поганого не подумає.

— Ну гаразд, а потім що?

— З грішми у торбі ти відразу знатимеш, що робити.

— Ну нехай і так, але тимчасом треба б дати знати в хату.

Панцьо рознервувався:

— Для