Улісс - Джеймс Джойс

тепер нарешті була щаслива — дуже-дуже щаслива. Здавалося, що й ті, хто вже покинув цей світ, хто одійшов раніше нас, щасливилися й собі, усміхнено споглядаючи з небес цю зворушливу картину. Святобливо погляньмо ж і ми, як страдниця зморено відкинулася на подушки, й материнським сяйвом променяться її очі, як вона стужилась за тими крихітними пальчиками (і нам любо дивитися на се) та як вона, у першому розпукуванні свого нового материнства підносить безмовну подячну молитву Єдиному в вишніх, Мужеві Небесному. І, з безконечною ніжністю дивлячись на своє малятко, вона жадає ще тільки однієї милости — аби її славний Доді був отут-о, поруч, і поділяв її радість, і взяв на свої руки сю малесеньку крихітку глини Божої, плід освяченої любови їхньої. Дарма, що він уже постарів (ми з вами можемо шепнути се одне одному), що трохи зігнулися йому плечі, та все ж таки у вируванні літ старанний молодший бухгалтер Ольстерського банку, того відділення, що на Колледж-грін, здобув гідність і солідність. О Доді, коханий давно проминулих юних літ, вірний життєвий супутник нині! Вона більше вже не повториться, та далека пора троянд. Похитуючи вродливою голівкою — її той самий жест! — вона пригадує. Боже, які чудові ті дні тепер, оповиті серпанком промайнулих літ! Але воднораз і діти їхні, його і її, юрмляться, в її уяві, довкола її ложа: Чарлі, Мері Аліса, Фредерік Альберт (коли б лишився жити), Меймі, Баджі (Вікторія Френсіс), Том, Віолетта Констанція Луїза, маленький крихітка Бобсі (названий на честь нашого славетного героя Південно-Африканської війни, лорда Бобса{730} Вотерфордського й Кандагарського), й ось тепер — нова запорука їхнього шлюбу, щонайчистіший Пюрфуа-Чистовір, який тільки може бути, з чистісінько пюрфуаським-чистовірським носиком. Сей юний скарб наречуть Мортімер Едвард, на честь четвероюрідного брата містера Пюрфуа-Чистовіра, впливової особи в Дублінському замку, у відомстві скарбничних заборгованостей. Отак час волочиться своїм шляхом — хоча тут рука батечка Хроноса поки-що була легка. Ні, хай не вирветься зітхання з твоїх грудей, о добра лагідна Майно! А ти, Доді, коли проб’є твоя година (хай же нескоро настане той день!), витруси попіл зі старої вересової люльки, такої любої тобі, й загаси світач, при якому читав ти Святе Письмо, бо вже догоряє олива у світачі, й з чистим серцем одійди, зляж на ложе упокоєння. Він-бо знає, і Він прикличе тебе в годину, угодну Йому. Вчинив ти подвиг добрий, славно сповнив своє діло мужа. Ось вам моя рука, сер. Добре єси ти чинив, ти, добрий і відданий рабе Божий!

Існують гріхи чи (назвімо їх так, як їх світ називає) лихі спомини, які людина намагається забути, заховати у найдальші тайники душі, — одначе, криючись там, вони дожидають свого часу. Людина може змусити пам’ять про них поблякнути, може зацурати їх, от ніби їх і не було зовсім, або, принаймні, щоб вони зробилися зовсім іншими. Але одне випадкове слово зненацька розбуркає їх, і вони постануть перед твої очі за щонайнесподіваніших обставин, у видінні чи уві сні, а то і в хвилини, коли тимпан з арфою веселять тобі душу, чи в тихомирній прохолоді сріблисто-ясного вечора, чи посеред опівнічної учти, коли розпалишся вином. І це видіння не загримить на тебе гнівно, не скривдить, не помститься, одділяючи од живих, ні, воно постане, завинуте в одіння жалю, в саван минулого, безмовним і далеким докором.

Незнайомець усе ще спостерігав, як на тому обличчі, котре він бачив перед собою, поволі щезав той напускний спокій, що, здавалося, тільки силою звички або завченої пози супроводжував слова, зжорсточена різкість яких викривала у мовцеві хворобливу пристрасть, flair[291], до грубіших сторін буття. У пам’яті спостерігача сама собою спливла сцена, покликана до життя настільки буденним і простим словом, що, можна було подумати, ті давні дні справді перебували там (у чому й упевнені декотрі) з усією одчутністю своїх задоволень. Покошений моріжок одного тихого травневого надвечір’я, незабутній гайок бузків у Раундтауні, фіялкові та білі суцвіття, стрункі та духмяні глядачі гри, вони зацікавлено стежать за кулями, що поволі котяться по зеленій траві або, зіштовхнувшися, зупиняються одна біля одної, чуло здригнувшися і завмерши. Віддалік, біля сірого водограю, де вода вистрілює рівномірними струменями замисленого зрошення, видніє ще одне духмяне суцвіття, сестрички Флої, Етті, Тайні, а з ними й смаглявіша їхня подружка, і хтозна, що привертало тоді до її постави, Мадонни з Вишнями{731}, мила вишнева сережечка звисала з її вушка, і теплий нетутешній тон її шкіри так витончено відтіняли ті прохолодно пломеніючі плоди. Хлопчак літ п’яти чи чотирьох у напіввовняному костюмчику (пора квітування, але весело буде і з друзями біля вогнища, коли незабаром зберуть і поховають кулі) стоїть на краю водограю, в кільці турботливих дівочих рук. Він ледь супиться, достоту як нині той юнак, занадто, либонь, тішачись небезпекою, однак одчуває необхідність час од часу поглядати в напрямі piazetta[292], що виходить на квітник, де сидить і дивиться на нього його мати, у веселому погляді якої криється легенька тінь одчужености чи то докору (alles Vergängliche[293]).

Одзнач се на майбутнє й запам’ятай. Кінець приходить раптово. Увійди в той передпокій народження, де зібралися студіозуси, й затям їхні обличчя. Здається, ніби в них немає нічого поквапливого, а чи буйно-нестриманого. Швидше се чулий спокій сторожі, який пасує її служінню в цій оселі, пильнування пастухів та ангелів довкола ясел у Віфлеємі Юдейському, за прадавніх часів. Однак, подібно до того, як перед ударом грому скупчені грозові хмари, обтяжені надміром вологи, громадяться величезними розбухлими масами, сковуючи небо й землю єдиним усеохопним заціпенінням, нависаючи над пересохлими нивами й дрімотними волами, над прив’ялим заростом кущів і трав, аж поки вумлівіч спалах блискавиці розпанахає самісіньке їх нутро, і під громові перекоти ринуть, линуть потоки вод, — саме так, а не інакше, несамовито й миттєво перетворилося все, тільки-но промовилося Слово.

До Берка! Перший, із закличним криком, вискакує мілорд Стівен, і вся та наволоч-потолоч, весь набрід мчить слідком, задавака й задирака, шахрай і шарлатан, лікар і калікар, а за ними диб-диб по п’ятах і Блум-педант, і всі разом розхапують капелюхи, шпаги, тростини, панами, піхви, альпенштоки і хто що попадя. Палка юність, кров із молоком, блакитна кров. У коридорі приголомшена сестра Каллан неспроможна їх затримати, і так само й усміхнений хірург, що спустився вниз, несучи добру вість про успішне одділення посліду, на добрий фунт, міліграм туди-сюди. Гайда з нами! кричать йому, галакають гуляки. Двері! Одчинені?