Улісс - Джеймс Джойс

міняється-міниться, геть як і її настрій. І Леопольд, що сидить тут, думає-гадає, знай жуючи й пережовуючи жуйку спогадів, більше вже не є той статечний служитель преси, власник скромного інвестиційного набутку. Де й поділися літа. Він — юний Леопольд. Неначе у ретроспективному впорядкуванні, от ніби дзеркало в дзеркалі (і — рраз!), він споглядає сам себе. Ось юна постать тієї далекої пори, вигляд у неї не по літах змужнілий, свіжого холодного ранку вона поспішає до школи із старого будинку на Клембрассил-стрит, оперезана ранцем мов патронташем, а в ранці —добряча скиба пшеничного хліба, материна турботливість. А ось — та сама фігура через рік чи два, у першому своєму котелку (о, то був день!), уже при ділі, повноправний комівояжер у батьковій фірмі, озброєний книгою замовлень, напахченою хустинкою (аж ніяк не напоказ тільки!), валізкою з блискучими дрібничками-нікчемицями (гай-гай, було, та загуло!) і невичерпним запасом підлесливих усмішок для кожної ще не цілковито переконаної господині, що складає ціну на пальцях, чи для якої-небудь напіврозквітлої дівчини, котра сором’язливо вислуховує (а голос серця? признайтесь!) його завчені люб’язності. Парфуми, усмішки, а ще важливіше — темні очі та єлейна чемність добували туди ближче до вечора чимало замовлень для глави фірми, котрий після подібних же трудів урочисто засідає мов біблійний Яків із люлькою біля домашнього вогнища (локшина, будьте певні, ось-ось довариться) і, нацупивши на носа круглі рогові окуляри, читає газету місячної давности з континенту. Але хтось дихнув на дзеркало, і — раз! — юний мандрівний лицар одступає вглиб, усе маліє, маліє і розтає крихітною іскриною в імлі. Тепер він сам уже глава родини, і ті, що довкола нього, могли б бути його синами. Хто тут що скаже? Мудрий батько знає своє дитя. І згадується йому мрячлива ніч на Геч-стрит, біля замкнених складів, та, перша. Вони вкупочці (вона — безпритульна бідолашка, дитя ганьби, твоя, моя, чия завгодно за жалюгідний шилінг із пенсом на щастя), разом чують важку ходу сторожів, коли дві тіні з гостроверхими каптурами рухаються повз новий королівський університет. Брайді! Брайді Келлі! Навіки запам’ятається йому се ім’я, ніколи не забудеться та ніч, перша ніч, шлюбна ніч. У безпросвітній пітьмі сплітаються вони водно, жертва і жрець, і вумлівіч (fiat[282]!) море світла затопить світ. Однак чи прихилилося серце до серця? Ох, ні, прекрасна читачко! Все звершилося єдиним подихом — але стривайте! Назад! Не треба! Сердешна втікає нажахано туди, в морок. Вона наречена ночі, донька темряви. Вона не зважиться виносити сонцелике дитя дня. Ні, Леопольде! Ні ім’я, ні спомини не втішать тебе. Намарне проминула та юнача омана твоєї снаги — її забрано від тебе. Немає біля тебе сина од чересел твоїх. Нікому бути для Леопольда тим, ким Леопольд був для Рудольфа.

Голоси зливаються водно й розчиняються в туманнім безгомінні, безгомінні, що є нескінченність простору, і стрімливо, безмовно душа пролітає понад недовідомими краями незліченних поколінь, що жили раніше. То край, де сиві сутінки вічно спускаються, але ніколи не спадають на ясно-зелений обшир пасовищ, проливаючи свій смерк, сіючи нетлінні роси зір. Нерівною ступою вона дибає за своєю матір’ю, от мовби кобила веде за собою лоша. Сутінкові видіння, вбрані, одначе, у форми магічної краси, ставний округлий круп, струнка м’язиста шия, тривожно-сприйнятливі обриси голови. Сумовиті видіння, вони блякнуть — ось і пропали. Агендат — неплідна пустеля, притулок нічних сов і підсліпуватих одудів. Золотого Нетаїма більше вже немає. Вони рухаються хмарною дорогою, рикаючи грім бунту, привиди звірів. Гуу-у! Слухай! Гуу-у! Паралакс поганяє їх, невідступно ступаючи слідом за ними, блискавиці чола його жалять мов скорпіони. Яки, лосі, бики Васанські{723} й Вавилонські, мастодонти й мамути щільним стадом бредуть до западини моря, Lacus Mortis[283]. Лиховісне, мстиве воїнство Зодіаку! Вони мукають, ступаючи по хмарах, дворогі й козорогі, хоботасті й ікласті, левогриві й велепантні, свинорилі й повзучі, гризуни, жуйні й товстошкірі, все їхнє рухливе мукаюче тлумище, вбивці сонця.

Все далі, до мертвого моря бредуть вони, тупочучи, на водопій, хлепчуть жахливими ковтками й не можуть напитися од його солоних, дрімотних, невичерпних, невихлепних вод. І знак кінський{724} виростає знову й сходить посеред пустелі небес, мало не на весь обшир небосхилу, аж поки й нависне, неосяжний, над домом Діви. І ось, глянь, чудо метемпсихозу, се вона, прісносуща наречена, вісниця денної зорі, наречена й пріснодіва. То вона, Марта, ти, моя втрато, се Мілісент, юна, мила, сяйна. Яка безжурна вона в царственній появі своїй посеред Плеяд в останні досвіткові години, в сандалях із щирого золота, у вбранні з сього, як його там, серпанку! Він огортає, оповиває її зоренароджену плоть, грає сапфірним і смарагдовим, бузковим і ясносонячним, хвилюється потоками крижаних міжзоряних вітрів, звиваючись, кружеляючи, скручуючись по небу кільцями, зміїсто-загадковими письменами, поки, нарешті, після незліченних метаморфоз символу, гасне, Альфа, рубіновий трикутний знак на чолі Тельця{725}.

Тут Френсіс нагадав Стівенові, як вони разом училися в школі за часів Конмі. Почав розпитувати його про Главкона, Алківіада, Пісістрата{726}. Де вони тепер, яка їхня доля? Ні, обидва вони нічого про них не знали. Ти мовиш про минуле й про привидів його, зронив Стівен. Але що про них гадати? Хай я через води Лети знову прикличу їх до життя, то чи не поквапляться ті сердешні привиди юрмою на мій поклик? І хто таке припускає? Я, Боус Стефануменос, бикозапанібратський бард, я їм пан і податель життя. І, усміхнувшись Вінсентові, він увінчав нескірливі свої кучері короною виноградного листу. Відповідь ся, одгукнувся на те Вінсент, достоту як і сей вінок, достойніш увінчали б тебе, коли б більше, ба набагато більше витворів, аніж жменька легковагих од, могли назвати твій геній отцем своїм. І всі твої зичливці так-то вже сподіваються чогось такого од тебе. Всі жадають уздріти во плоті задуманий тобою труд. Щиро бажаю, щоб не ошукалися їхні сподівання. О ні, Вінсенте, схвально втрутився Ленеган і поклав руку на плече найближчому своєму сусіді. Не потерпай. Він не лишить матір свою сиротою. Обличчя юнакове потемніло. Всі могли бачити, які тяжкі йому нагадування про його обітниці та про свіжу його втрату. Він би й покинув бенкет, коли б гамірні голоси довкола не тамували йому болю. Медден утратив п’ять драхм на Короні, з примхи поставивши на неї, заради жокеєвого імени; такого самого збитку зазнав і Ленеган. Як заходився він розповідати про ті перегони. Прапорець упав, і тут-таки,