Улісс - Джеймс Джойс

мсьє Пойнтца, у якого я за лівр можу купити найвигіднішого плаща по французькій моді, який тільки захищав хоч коли даму від вільгости. Ну-ну! гучно уриває його Іе Fécondateur[269], друже мій, мсьє Мур, сей найславутніший мандрівець (ми ж допіру прийняли півпляшчини avec lui[270] в колі вибраних дотепників сього міста), достовірно повідомив мене, що на мисі Горн, ventre biche[271], хлющать такі дощі, що промочать будь-якого, навіть найцупкішого плаща. Від таких несамовитих злив, примовляв він мені, sans blague[272], не один сердега хутенько переставився на той світ. Тьху! Цілий лівр! закричав тут мсьє Лінч. Таж ці неоковирні напиначки не вартують навіть одного су. Одна-єдина парасолька, хай не більше крислатого гриба, краща цілого їх десятка. Та жодна розумна жінка не захоче подібних засобів. Моя мила Кітті сказала мені сьогодні, що краще танцюватиме під потопом, аніж погодиться на муки голоду в такому ковчезі порятунку, адже, як нагадала вона мені (мило зашарівшись і нашіптуючи мені на вухо, хоча й підслухувати нас було нікому, крім метеликів, що пурхали довкола), пані Природа, із призводу Божого, навіяла нам, і це вже й прислів’ям стало, що il у a deux choses[273], для яких невинність первоствореного нашого вбрання, яка за інших обставин порушує правила пристойности, виявляється найдоречнішим і навіть єдино підхожим одінням. Перша з них, сказала вона (і тут чарівна моя філософиня, поки я підсаджував її в тільбюрі, легесенько лизнула мені вушну варяницю язичком, аби краще збудити мою увагу), це ванна… Але цієї ж самої миті дзеленчання дзвоника у вітальні урвало його оповідь, що так багатонадійно обіцяла збагатити скарбницю наших знань.

Отож посеред загальних безжурних веселощів, що панували в товаристві, зненацька закалатав дзвоник, і поки всі гадали, яка там могла бути причина, увійшла міс Каллан і, тихо мовивши кілька слів юному містерові Діксону, вийшла, вклонившись щирій компанії низенько. Навіть і коротка присутність серед роздебошеної компанії цієї жінки, обдарованої всіма чеснотами скромности і настільки прекрасної, наскільки й суворої, притлумила гумористичні випади навіть найнестриманіших нечем, одначе щойно вона вийшла, як непристойне лихослів’я, мов за сигналом, знову ринуло потопом. А вбийте мене дурня, ревнув Костелло, цей вельми захмелілий нікчема. Оце так теличка, клянуся всіма монстрами! Закладусь на що завгодно: вона тихцем призначила тобі побачення. Чи ж не так, ти, хтивий собацюро? Та чи ти ж хоч умієш з ними? А в бога душу… Та ще краще тебе, заперечив містер Лінч. Вони там, у Скорботній, тямлять, як обходитися в ліжку. Хрессятий побий, чи ж той док О’Гаргл щось іще там робить, як не лоскоче постійно черничок під підборіддячком? Це така правда, як і те, що душа моя жадає спасіння, що моя Кітті мені розповідала, а вона вже сьомий місяць висиджує там сиділкою. Ах, божмилий, докторе, вигукнув тут юнак у лимонно-жовтій камізелі, зображаючи манірні кривляння й непристойно вигинаючись усім тілом, як же ви розлоскотали мене всю! А пропади все пропадом! Господи Ісусе, як я вся трясуся! Та ви небезпечний, як наш миленький-любенький Отець Поцілуйко, їй-бо! А хай я вдавлюся цим кухлем, знову загорлав Костелло, якщо вона не дожидає поповнення в сімействі! Знаю я одну панію, на яку тільки глянеш, а вона вже й пузом. Одначе тут молодий хірург підвівся й попросив пробачення у товариства, позаяк потрібна його присутність у палаті, як повідомила його медсестра. Милосердному провидінню було завгодно, щоб нарешті настав край стражданням тієї дами, котра була enceinte[274] і перетерпіла все зі зразковою твердістю, породивши допіру брикливого хлопчика. Хотів би я, провадив він, аби мені вистачило терпцю на тих, хто, не мавши ані рішучости давати життя, ані вчености — давати знання, паплюжить благородну професію, яка, виключаючи тільки віддавання шани Божеству, є найвеличнішою силою, котра несе щастя землі. Запевняю вас, що коли б у тому була потреба, я б привів цілу хмару свідків її гідного й шляхетного служіння, яке має викликати не розгнуздану хулу, а гордість і тріумф у людських серцях. Я не можу скинути їх із рахунків. Як? Чорнити таку людину — милу міс Каллан, окрасу своєї статі й диво для нашої, і це ще в таку значущу хвилину, що випала на долю слабкого смертного створіння? Та хай згине сама думка про це! Я здригаюсь, коли думаю про майбутнє того племени, де посіялося таке недобре насіння, де навіть у Горновій хоромині давно забули належно шанувати матір і діву. Проказавши цей докір, він на прощання вклонився товариству й вийшов у двері. Зусібіч почувся схвальний гомін. Дехто запропонував прогнати геть ницого пияка, і то без обговорень, і цей намір міг би й здійснитися, так що дістав би катюга по заслузі, коли б сам він не позадкував поспішно, із жахливою божбою (прокляття ніколи не сходили з його уст) запевнивши товариство, що свята й істинна церква ніколи ще не мала кращого сина, ніж оце він. Здохнути б мені на місці, заволав він, якщо я не найчесніший Френк Костелло, таж я, що стою ось тут перед вами, завжди плекав тільки добрі почуття, а паче всього був змалку навчений, шануй батька свого й матір свою вона ж у мене вміла зготувати пудинг із варенням язика проковтнеш пальчики оближеш не забуду матір рідну все за нею плачу!

Але повернімося до містера Блума, який ще зразу, тільки-но зайшов сюди, вловив декотрі непристойні жартики, одначе стерпів, надумавшись дивитися на них як на плоди незрілого віку, коли, як багато хто вважає, людина не відає жалю. Що правда, то правда: молоді лобуряки вправлялися навперебій, хто втне шаленішу витівку, й галасували, мов великі діти; слова, що пробивалися крізь їхні крикливі та безладні суперечки, були не дуже зрозумілі й дуже непристойні; їхня грубість, образливі mots[275] відштовхували від себе його розум, і все ж тим паче ці молодики не надто старалися дотримувати правил доброго тону, хоча невичерпні запаси їхньої юної тваринної енергії радше приваблювали до них. Одначе слова містера Костелла звучали йому небажаним жаргоном, його нудило од сього безсоромного гультіпаки, що видавався йому якимсь безвухим виродком, потворно згорбленим, хтозна од кого народженим, посланим у цей світ, мов ті горбані, вже з утроби зубатим і ногами вперед, імовірність чого начебто потверджували й сліди від хірургових щипців на його черепі, й наводив цей суб’єкт пана Блума на думу про ту ланку, котрої забракло в ланцюзі творінь{715}