Улісс - Джеймс Джойс

і котрої так дошукувався винахідливий розум покійного містера Дарвіна. Блум-бо вже переступив за половину строків, які одпускає нам доля, і пережив незліченні злигодні земного буття, отож, належавши до племени обачливого, а ще мавши рідкісний дар передбачення, давно вже звелів серцю своєму не піддаватися поривам гніву, а натомість, гамуючи їх незагайно та вміло, берегти у себе в грудях те супокійне всеприйняття, яке ниці людці ганять, швидкі на суд — зневажають, і всі вважають стерпним — але не більше того. За тими, хто змагається в дотепності, висміюючи тендітну натуру жінки (глибинно чужий йому нахил), він не визнав би ні чесного ймення, ні шляхетного виховання, тоді як супроти тих, хто, втративши усяку міру, більше вже нічого не годен був утратити, у нього лишалася вигострена зброя — досвідченість, здатна змусити їхнє зухвальство до безславного та безладного відступу. Це не боронило йому співчувати палкій юності, яка, попри шавкотіння старечого недоумства та буркотню засуворого старшинства, одвічно прагне (як виражають те цнотливі образи Святого Письма) вкусити од плода забороненого; одначе він нізащо не зміг би скотитися до такого нехтування людяністю в ставленні до шляхетної дами, що виконує покладений на неї обов’язок. Отож виснуємо: хоча слова тієї першої сестри й підтримали в ньому сподівання на швидке розрішення породіллі, але, хай там як, годі не визнати, яке велике пережив він полегшення, коли довідався, що після аж таких тяжких випробувань добрі провіщення все-таки збулися, і тим самим явлені були всім і милосердя, й щедрість Верховної Істоти.

Свої розмірковування щодо великої цієї події він зважився повідати сусідові, сказавши, що, стосовно його уявлень про сей предмет, його думка (якої, можливо, йому й не варто було б висловлювати) така, що тільки той, у кого замість серця шмат льоду, а розум заморожений, не зрадіє од звістки про завершення пологів страдниці, позаяк їй випали жорстокі випробування без будь-якої її провини. Ошатно вбраний молодик гостро одказав, що вина за ті її випроби цілковито лягає на її мужа чи, принаймні, мала б на нього впасти, якщо тільки дама не є новітньою матроною ефеською{716}. Мушу вам сказати, додав містер Кротерс, постукавши по стільниці, аби ще й звуком підкріпити своє повідомлення, що її старий Алілуїще знову приходив сьогодні, геть уже підтоптаний, із тими бакенбардами, і гундосить самим носом, скажіть хоч слівце, як там Вільгельміна, життя моє, так він її прозиває. Я велів йому бути готовим, мовляв, сподівана подія ось-ось прорветься. Просто притча, скажу я вам. Не надивуюся потенції цього старигана, якщо він зі своєї половини спромігся виколошкати ще одне. Всі почали вихваляти його, як хто вже умів, і тільки гостроязикий фертик усе наполягав, що то, мовляв, хтось інший, а не законний муж, одзначився у цій справі: чи духовна особа, чи факельник (вельми чеснотливий), чи мандрівний продавець усілякого дріб’язку, потрібного в кожному хазяйстві. Яка ж дивовижна, бесідував гість сам із собою, яка незрівнянна їхня здатність до метемпсихозу, якщо і чадоприйомний покій, і трупорозтинальний театр обернено нині ними в академії аморальної легковажности — і за всього сього вже самого лише входження до вченої корпорації буде достатньо, аби ці служителі пустих забав умлівіч перетворилися на взірцевих майстрів того мистецтва, яке стільки славетних мужів мають за найдостойніше з усіх. Але ж, додав він іще, може статися, се дає їм нагоду не стримувати напружених почуттів, які гнітять їх у повсякденному житті, бо ж неодноразово спостерігав я потвердження тому, що крук крукові ока не вийме.

Але яким таким правом, дозвольте нам запитати благородного лорда, покровителя його, оцей-о чужинець, лише милістю доброго володаря отримавши права громадянства, сам себе зводить у верховні судді внутрішніх наших справ? Де та його вдячність, яка має випливати вже з простої лояльности підданця? Під час недавньої війни, коли часами ворогові щастило здобувати перевагу своїми гранатами, хіба цей зрадник племени свого не користався щораз нагодою, аби повернути зброю проти імперії, де його терплять до пори, сам тим часом тремтячи за долю своїх чотирьох відсотків? Чи він забув про це, як воліє забувати про всі отримувані ним блага? Чи звикнувши ошукувати інших, він пошив у дурні, нарешті, й самого себе, позаяк, якщо чутки не брешуть, він сам зробився єдиним знаряддям своєї власної насолоди? Безперечний гріх супроти скромности — вдиратися до спальні шановної дами, дочки відважного майора, або ж припускати бодай тінь сумніву стосовно її доброчесности, одначе, коли вже він сам привертає до того нашу увагу (чого, воістину, ліпше б йому остерігатися), — то що ж, хай так і буде. Нещасна жінка, їй надто вперто й довго одмовляли в законних її прерогативах, щоб вона могла ставитися до його докорів інакше, ніж зі зневагою тієї, що впала в одчай. Се він сміє кидати оті докори, цей ревнитель моралі, істинний пелікан у своїй доброчесності{717}, він, хто, зацуравши сумління й забувши про природні зносини, кинувся шукати незаконних стосунків зі служницею, взятою з найнижчих верств суспільства! Та коли б ся красунечка не знайшла свого ангела-охоронця в особі своєї швабри, їй дісталася б така сама гірка доля, як єгиптянці Агарі! Що ж до пасовиськ, то тут його сварлива упертість давано знайшла лиху славу, аж один скотар, обурившись, суворо вичитав йому в добірних буколічних виразах, чому свідком став містер Кафф. Не надто пасує йому проповідувати отаке писання. Невже немає біля його оселі поля, що лежить незоране й жде плуга? Порочна звичка пори статевого дозрівання є ганьба у зрілому віці, але, гай-гай, стає його другою натурою. Коли вже він бажає розповсюджувати свій бальзам гілеадський у рецептах та апотегмах сумнівного смаку, аби жовторотих розпусників повертати на стезі здоров’я, то годилося б і справам його бути в кращій згоді з ученнями, якими він захоплюється нині. Подружнє його серце ховає секрети, які добропристойність відмовиться виносити на світло. Розпусні пропозиції якої-небудь зів’ялої красуні здатні втішити його за дружину, одкинуту — й зваблену кимсь іншим; одначе в машкарі новоспеченого цілителя зол і поборника доброчестя він виступає, в найкращому випадку, як таке собі екзотичне дерево, що, коренившись у землі рідного Сходу, і росло, й цвіло, щедро дарувало бальзам, але, бувши пересаджене в помірніший клімат, утратило колишню міць коріння свого, а речовина, що сочиться з нього, загнилася, прокисла і втратила снагу.

З великою обачністю, гідною двірських звичаїв Блискучої Порти, друга санітарка довірила новину молодшому з чергових представників лікарського корпусу, а той уже, своєю чергою,