Джек - Альфонс Доде

Різниця тільки в тому, що цього вечора голос його хрипкіший і в ньому, незважаючи на кволість, вчувається гнів:

– Я переконаний: вона не прийде!

І нещасний хлопець, украй знеможений, заплющує запалі очі. Та він не засинає, не впадає у забуття, на нього хвилями накочуються думки про інші злигодні й нещастя, виринають уламки його кохання, і він подумки розпачливо кличе: «Сесіль!.. Сесіль!..» – проте цей крик душі ні разу не злітає з його уст.

Почувши Джеків стогін, черниця підійшла до нош і тихо запитала рознощицю хліба з широким, мокрим від сліз обличчям:

– Що з ним, бідним хлопчиком?.. Йому не гірше?

– Це через матір, сестро; мати не йде до нього... Він цілі дні її чекає... І так, сердешний, мучиться!..

– Треба її швидше сповістити.

– Мій чоловік пішов по неї. Та ба!.. То така птаха!.. Певно, боїться закаляти в лікарні сукню...

І раптом, украй розлючена, вона схоплюється на ноги.

– Не плач, голубчику, – каже вона Джекові так, ніби розмовляє з своїм малим сином. – Зараз я сама сходжу по неї, по твою матінку.

Джек чув, як Белізериха вийшла, але і далі раз ураз хрипко повторює, втупившись у двері:

– Вона не прийде... Вона не прийде!..

Черниця намагається трохи розрадити кого:

– Заспокойтеся, дитино моя...

І тоді, наводячи жах, він підводиться з нош і, ніби марячи, надсадно хрипить:

– Хіба я не казав: вона не схоче прийти до мене... Ви її не знаєте: вона гірша за мачуху. Усі нещастя, що спіткали мене в житті, завжди ставалися через неї. Моє серце – суцільна рана після усіх завданих нею ударів... Коли той гад прикинувся, ніби захворів, вона прожогом кинулася до нього та там і зосталася... А коли я помираю, вона не йде навіть провідати... Вона лиха, лиха, гірша за мачуху! Це через неї я помираю, а вона перед моєю кончиною не хоче мене побачити.

Знесилений спалахом гніву, Джек знову падає на подушку; схилившись над ним, черниця утішає, заспокоює його, а тим часом зловісно гасне короткий зимовий день, і на повиту снігом землю налягають жовтуваті похмурі присмерки.

На набережній Августинців з екіпажа вийшла Шарлотта й д'Аржантон. Обоє у вечірніх туалетах, хутрах, світлих рукавичках – вони верталися з концерту. Шарлотта в оксамитовому вбранні, оздобленому мереживом, уся аж сяяла. Тільки подумати: вона з'явилася на людях зі своїм поетом і знову всім довела, що її врода не зів'яла! її обличчя зарум'янилося від холоду, і вона й справді здавалася вродливою в той лиховісний вечір, тим паче що була вся в хутрах, а у такому обрамленні жіноча врода іскриться і сяє, мов коштовний камінь на оксамиті свого футляра. Рослява міцна селянка, що вартувала біля дверей, кинулась їй напереріз:

– Пані, пані!.. Зараз же йдіть за мною!

– Пані Белізер!.. – збліднувши, пробелькотіла віршомазова полюбовниця.

– Ваш син страшенно хворий... Він вас кличе... Ходімо!

– Чого ви вчепилися до нас? – втрутився д'Аржантон. – Ану геть з дороги!.. Якщо той великий пан захворів, ми пришлемо нашого лікаря.

– Він має лікарів, їх у нього більше, ніж треба: він у лікарні.

– У лікарні?

– Так, поки що в лікарні. Проте йому недовго зосталося... Затямте це! І якщо ви хочете ще побачити його – поспішайте, бо буде пізно.

– Ходімо, ходімо, Шарлотто! Все це безсоромна брехня... Тут щось нечисте, – наполягав віршомаз, підштовхуючи свою Шарлотту до сходів.

– Пані! Ваш син ось-ось богові душу віддасть... А-а-а, нечистий би вас забрав!.. І плодяться ж на світ отакі матері!

І тут Шарлотта здалася.

– Ведіть мене, – сказала вона.

Жінки хутко пішли набережною, покинувши приголомшеного і розлюченого д'Аржантона, переконаного, що усе це – підступи його ворога.

Ледь рознощиця хліба вийшла з лікарні, як туди зайшло двоє занепокоєних запізнілих відвідувачів, дівчина і старий, що поквапливо пробиралися крізь зустрічний натовп.

– Де він?... Де він?..

Чарівне обличчя схилилося над Джековими ношами.

– Джеку, це я, Сесіль!

І справді, то була вона, вона. Ось її чисте обличчя, поблідле через безсонні ночі й пролиті сльози, в його долоні лежить її рука, благословенна маленька рука, котра приносила йому колись стільки радості й щастя, а потім якоюсь мірою стала причиною теперішнього його стану.

Хворий розплющує і знов заплющує стомлені очі, аби переконатися, що йому все це не сниться. Та це не марення: Сесіль тут, поруч. Він чує її сріблястий голос, вона говорить, просить прощення, пояснює, чому завдала йому стільки страждань... О, якби ж то вона знала, що їхні долі так подібні!.. І що більше хлопець чує її голос, то спокійніше стає в нього на душі, розвіюються його гнів, прикрі думки і муки.

– То ви справді досі любите мене?

– Я завжди любила тільки вас, Джеку. І любитиму довіку тільки одного вас.

Слова ніжності й кохання, пошепки промовлені у великій похмурій палаті, котра бачила стільки тяжких смертей, були тут такі незвичні й зворушливі, як туркотіння голубки, що випадково залетіла б у цю оселю людських страждань і залопотіла б крильми у складках лікарняних завіс.

– Як добре, що ви прийшли до мене, Сесіль! Тепер я ні на що вже не скаржуся. Ви поруч, і я можу спокійно померти, не нарікаючи на долю.

– Померти? Хто тут згадує про смерть? – пробасив лікар Ріваль. – Нічого не бійся, сину, ми не дамо тебе їй у лапи. Ти вже й зараз маєш кращий вигляд, ніж тоді, коли ми прийшли.

І справді,