Джек - Альфонс Доде
– Бідний хлопчина, який же він хворий!.. Треба його негайно покласти. Швидше! Щоправда, у нас нема вільного ліжка, але он те, скраю, скоро звільниться. Тому, хто його займає, недовго лишилося. А поки що для новенького ми поставимо ноші.
Ношами вона називала розкладне ліжко, встановлене санітаром поруч із койкою, котра незабаром мала звільнитися; з неї долинали глухі стогони і зітхання, ще зловісніші через розпачливу байдужість тих, хто їх чув. Не було сумніву: там помирала людина, але Джек сам був таким хворим і поглинутим своїми сумними думками, що навіть не помічав лиховісного сусідства. До нього мов крізь густу пелену долинув голос Белізера, котрий прощався з ним і обіцяв прийти завтра, потім – цокання котелків та олив'яних мисок, у які наливали суп, а згодом – перешіптування біля ліжка: мова йшла про якогось «одинадцятого-біс», що був небезпечно хворий. А йшлося не про когось – про нього... Тепер він уже не був Джек, а хворий «одинадцять-біс» із палати святого Іоанна Богоугодного.
Заснути хлопець не міг, хоча відчував, як усе його тіло сковує заціпеніння, якась смертельна знемога, і в цей час його вирвав із напівзабуття ясний і спокійний жіночий голос:
– Помолімося, брати мої!
Джек невиразно бачив біля престолу темну жіночу постать, що стояла навколішки у грубому сукняному одіянні, та хоч як прислухався до молитви, що співуче й швидко, безупинно лилася із уст черниці, майже нічого не міг зрозуміти. Та все ж останні слова молитви долинули до його слуху:
– Поможи, о Господи, і друзям моїм, і ворогам, і ув'язненим, і подорожнім, і недужим, і помираючим...
І тоді Джека нарешті здолав неспокійний, тривожний сон, але й уві сні в його свідомості перепліталися стогони вмирущого сусіда по ліжку і видива закутих у ланцюги в'язнів та подорожніх, що понуро чвалали безконечним шляхом.
...Він і сам був одним із таких подорожніх. Ось він плуганить дорогою, схожою на шлях до Етьйоля, тільки та дорога якась довша, покрученіша, і з кожним кроком стає ще довшою. Сесіль та мати ідуть попереду, та хоч як він їх гукає, не хочуть його почекати, хоча вони недалеко, – Джек бачить, як поміж дерев мають їхні сукні. Він наздогнав би їх, коли б ішов не шляхом, а навпрошки, але понад узбіччям з ровами вилаштувались величезні машини із страшними роззявленими пащами, з яких назустріч йому виривається зловісне хрипіння та язики полум'я з чорним димом. Зусібіч на нього чигають парові струги і пили, шатуни, гаки та поршні яких гупають оглушливо, наче ковальські молоти. Тремтячи зі страху, Джек усе ж таки відважується прослизнути між ними, але залізні потвори ловлять, хапають, намагаються розірвати його на шматки, разом із шкірою здирають з нього робочу блузу, обпалюють йому ноги розпеченими болванками, обсипають усе тіло пекельним приском, що пропікає його до глибини грудей. Він відчайдушно бореться, намагаючись вирватися на волю, втекти в Сенарський бір, що тягнеться обабіч шляху... І ось він нарешті у прохолодному затінку під густими кронами великих дерев, але вже не дорослий, а зовсім маленький хлопчик. Йому десять років. Він повертається після однієї з чудових прогулянок з лісником, але он там, за поворотом доріжки, на нього чатує баба Солена, сидячи на в'язанці хмизу із садовим ножем у руці. Джек хоче втекти, але стара кидається за ним навздогін через увесь величезний похмурий безмовний ліс, де долом чути лише шум верховіть. Джек усе біжить і біжить... Проте баба біжить іще прудкіше за нього... Він щораз голосніше чує за спиною гупання її ніг, її хекання, шерхіт в'язки хмизу об прив'язаний до неї кролячий сажок. І ось вона хапає Джека, бореться з ним, валить додолу, а потім усім тягарем тіла всідається на його дитячі груди і давить на них колючою в'язанкою...
Джек раптово прокидається. Він пізнає велику палату, освітлену нічниками, бачить ряди ліжок, чує важке дихання... То тут, то там тишу розриває кашель. Отже, це вже не сон, та все ж таки він і далі відчуває: на нього тисне щось холодне, важке, нерухоме, зловісне... На Джеків крик збігаються санітари, поквапливо звільняють його від жахливого тягаря і перекладають безвладне тіло на сусіднє ліжко, навкруг якого з похмурим скреготом зсовують занавіски.
XI Вона не прийде– Ну, й сонько!.. Нумо, одинадцятий-біс, вставаймо!.. Обхід.
Джек розплющує очі, і перше, що бачить–нерухомі, довгі аж до підлоги завіси, які з усіх боків затуляють сусіднє ліжко.
– То як, хлопче, добре сьогодні вас налякали?.. Ваш бідолаха-сусід в агонії упав просто на ваші ноші. Мабуть, перелякалися?.. А тепер, будь ласка, трохи підведіться, треба вас оглянути... Ох, як ми ослабли!
Той, хто звертається до Джека, – чоловік років тридцяти п'яти – сорока; він в оксамитовій шапочці, у великому білому фартусі, що закриває груди аж до підборіддя, з білявою борідкою і ледь сміхотливим поглядом розумних очей.
Лікар вислуховує Джека, ставить йому кілька питань:
– Хто ви за фахом?
– Механік.
– П'єте?
– Пив... Тепер не п'ю.
Обидва помовчали.
– Яким же було ваше життя, бідний хлопче?
Лікар більше нічого не каже, аби не лякати хворого, але Джек помічає на його обличчі таке саме болісне зацікавлення і співчуття, яке бачив напередодні у приймальні при соборі Богоматері. Ліжко оточують практиканти. Завідуючий відділенням пояснює їм симптоми, виявлені у хворого. Судячи з усього, дуже небезпечні й незвичайні симптоми. Студенти по черзі підходять до Джека й особисто переконуються у справедливості міркувань їхнього керівника. Джек підставляє спину усім отим зацікавленим вухам і нарешті після неодноразово повторених слів: «Вдихніть... Видихніть... Свистяче хрипіння, рипіння у верхівках і нижній частині легень... Скоротечні сухоти», – розуміє,
