Джек - Альфонс Доде

Джек справді все чув. Він завжди чув усі розмови. Відтоді як, набувши ще грізнішої форми, знову спалахнула його легенева хвороба, до якої додалася розпука втраченого кохання, він не підводився з ліжка. Ні, він не спав, але свідомо відвертався від навколишнього життя, замикався в мовчанні, якому не зраджував навіть під час страшної гарячки та нестерпних галюцинацій, його широко розплющені очі невідривно дивилися у глибину кімнати, і якби похмура, порепана, поорана зморшками, як лице старої баби, стіна могла раптом заговорити, вона розповіла б, що в його нерухомих очах сновиди було накреслено вогненними літерами: «Усьому край... Гіршого не буває...» Але це бачила тільки стіна, – сам бідолаха ніколи не скаржився. Він намагався навіть усміхатися своїй дебелій доглядальниці, коли та підбадьорювала його, поячи гарячими відварами зілля.

Отак наодинці зі своїм відчаєм він перебував довгі самотні дні, чуючи у своїй мансарді відгомін праці і проклинаючи свою вимушену бездіяльність. І чому він не вдався таким міцним та здоровим, як інші? Чому не може легко долати життєвих знегод?.. А проте, задля кого тепер працювати? Мати пішла від нього, Сесіль зреклася його... Цих двоє жіночих облич настирливо стояли у нього перед очима, ні на годину не покидали його. Як тільки розвіювалась весела, але неприваблива усмішка Шарлот-ти, на її місці поставав чистий образ Сесіль, котрий наче вуаллю огортала таємниця її незбагненного зречення, а знесилений, неспроможний поворухнутися Джек лежав пластом, надривно, хрипко дихаючи і чуючи, як шалено стукає в скроні і у зап'ястя кров. Напади його глухого кашлю впліталися в різноманітний навколишній гомін, чергувалися із завиванням вітру у димоході, з гуркотом омнібусів на брукованій вулиці, з фуркотінням ткацького верстата у сусідній мансарді.

На другий день після розмови з сусідами рознощиця хліба, ще не знявши білого від борошна фартуха, зайшла до кімнати дізнатись, як хворий перебув ніч, і остовпіла: змарнілий, як привид, але вже одягнений Джек стояв біля плити і сперечався з Белізером.

– А це що таке? Ви чому не в ліжку?!

– Йому, бачите, закортіло встати, – невесело відповів їй Белізер. – Хоче йти до лікарні для бідняків.

– До богадільні? Чого раптом?.. Ми погано вас доглядаємо? Вам чого-небудь бракує?

– Ні, друзі мої!.. Ви люди щедрі й віддані... Тільки я не можу далі лишатися тут. Прошу вас: не тримайте мене. Так треба... Я хочу піти.

– Як же ви, дорогенький, дійдете туди? Ви ж ледве стоїте на ногах.

– Знаю, я трохи скидаюся на руїну. Та коли треба дійти, я дійду. Мені Белізер допоможе. Колись же водив він мене по Нанту. А тоді я не стояв на ногах так само, як і тепер.

Бачачи таку наполегливість, приятелі мусили поступитися. Джек обняв на прощання рознощицю хліба, мовчки, З тугою в серці попрощався з кімнаткою, у якій йому так добре мріялося й працювалося і яку він добре знав – йому не судилося побачити знову, сперся на Белізерову руку і вийшов.

На той час приймальний передпокій шпиталю був розташований навпроти собору Богоматері, в похмурій сірій квадратній будівлі з кількома сходинками при вході. Сюди від пагорбів Менільмонтана дорога, здавалось, не мала кінця! Вони часто зупинялися біля тумб, у закутках поблизу мостів, але пронизливий холод не давав спочити. Над містом нависло низьке, сіре грудневе небо, і тут схудле обличчя хворого здавалося ще блідішим і виснаженішим, ніж було у його кімнатці. Через натужну ходу Джеків чуб злипся від поту, у хлопця паморочилася голова, перед очима кружляли чорні будинки, стічні рови й обличчя перехожих, що співчутливо дивилися на жалюгідну пару убогих нещасних чоловіків. У безжальному Парижі, де життя – ненастанна війна, молодий робітник нагадував пораненого в бою, якого товариш під градом картечі веде в лазарет, перш ніж знову повернутися в пекло смертельної битви.

Було іще зовсім рано, коли вони добулись до шпиталю. Проте в залі чекання головного приймального покою давно юрмилися люди. Одні стояли, інші сиділи на дерев'яних лавках, поставлених навколо великої пічки, в якій потріскували дрова й гуло полум'я. Повітря було задушливе і важке, людей хилило на сон, і всі знемагали: бідолахи-хворі, що з вуличного холоду зразу потрапляли у цю лазню, лікарняні службовці, котрі щось писали за скляною перегородкою, санітар, що пригнічено підкидав дрова у пічку. Коли Джек, спираючись на Белізерову руку, зайшов до приміщення, всі присутні повернули голови и втупилися в нього похмурими і стривоженими очима, ніби кажучи: «Лиха година!.. Ще одного принесло!..»

Та й не дивно: у шпиталях та богадільнях такий наплив хворих, старих і немічних, що місця там домагаються будь-якими засобами, всі сперечаються, мало не б'ються за кожне ліжко. Муніципальні й церковні власті із сил вибиваються, благодійність росте і шириться, однак хворих все одно далеко більше, ніж місць. А відбувається так тому, що жорстокий Париж – розсадник хвороб сприяє виникненню найнезбагненніших, найскладніших захворювань, а допомагають цьому злидні й розпуста, дві найголовніші суспільні виразки, що ведуть за собою всі лиха. Численні жертви згубного впливу столичного міста, жалюгідно згорбившись, сиділи на брудних, облуплених лавах цього шпитального передпокою. В міру того як надходили люди, їх ділили на дві досить великі групи: з одного боку – скалічені на заводах маховими колесами й шестернями парових машин, осліплені і спотворені кислотами у фарбарнях; з другого – хворі з гарячкою, недокрів'ям, сухотами: у них трусилися руки й ноги, у декотрих були перев'язані очі, одні кашляли глухо, інші різко й надсадно, і коли в одному кутку починався кашель, здавалося, то несамовито звучать розладнані інструменти зловісного жаского оркестру. А які на них були лахи, черевики, шапки, капелюхи! Страшно було й дивитися на виношене, дране лахміття отих людей, – в дірки позабивалось болото, штани й спідниці забрьохані, адже чи не всі знедолені пленталися сюди пішки так само, як Джек. Усі хворі стривожено чекали медичного огляду, після якого буде вирішено, покладуть їх до шпиталю чи ні. Ви б тільки послухали їхні розповіді про свої болячки! Кожен, зумисне їх перебільшуючи, намагався переконати сусідів, що він хворіший, ніж інші. Джек слухав похмурі розповіді, сидячи між одутлим хирлявим чоловіком, котрого душив кашель, і нещасною, худою, як тінь, молодою жінкою, що загорталася в чорну велику хустку.