Джек - Альфонс Доде
– Лікар!
На лавах усі змовкли, тільки подужчав кашель, та ще більше повитягувалися обличчя. Гріючи біля пічки змерзлі руки, лікар обводив хворих тим проникливим твердим і допитливим поглядом, під яким завжди щуляться п'яниці та шахраї. Потім він почав обхід зали; слідом ішов його помічник, що видавав направлення до різних шпиталів та богаділень. І як же раділи нещасні хворі, коли лікарі обіцяли покласти їх до лікарні! Зате скільки було розгубленості, скільки було благань, коли їм заявляли, ніби вони не такі то вже й хворі! Огляд прибулих відбувався побіжно і грубувато: надто багато зібралося тут бідолах, що могли годинами торочити лікареві про свої недуги, приплітаючи до своїх розповідей всілякі історії, що не стосувалися справи. Важко навіть уявити невігластво, простодушність і затурканість цієї бідноти, серед якої дехто навіть боявся назвати власне ім'я чи сказати адресу, аби чогось не сталося потім, і з переляку плів казна-що.
– А вас, пані, що непокоїть? – питається лікар жінки, до якої тулиться хлопчик років дванадцяти.
– Мене, пане, нічого, а з моїм хлопцем щось трохи не те.
– Гаразд, і що ж з ним не те? Скоріше.
– Він глухий, пане... Це почалося в нього... Зараз скажу...
– А, глухий? І на яке вухо?
– На обидва, головним чином, пане.
– Як це: «головним чином»?
– Саме так, пане... Агов, Едуарде, встань, коли до тебе говорять... На яке ти вухо не чуєш? – голосно перепитує вона сина і термосить його, щоб він підвівся.
Але той мовчить, наче бовдур.
– На яке ти вухо не чуєш? – кричить мати і, подивившись на оторопілого хлопця, додає, повернувшись до лікаря:– Бачите, пане, я ж вам казала: на обидва, головним чином.
Трохи згодом лікар звертається до Джекового сусіда, одутлого виснаженого хворого:
– На що скаржитеся?
– Болить у грудях, пане... Наче вогнем пече.
– Ага! У грудях пече... А ви горілки не попиваєте?
– Та що ви, пане, і в рота не беру! – обурено відказує той.
– Чудово. Отже, горілки ви не п'єте. А вина?
– Вино п'ю, пане. Але міру знаю.
– І яка ж ваша міра?.. Гадаю, не один літр?
– Знаєте, коли як, пане: часом більше, часом менше.
– Атож, я розумію... Наприклад, у дні зарплати…
– Атож, звісно, в дні зарплати, не вам пояснювати... Зберуться приятелі...
– Авжеж. Таким чином ви набираєтеся в дні зарплати... Ви муляр, платять вам щотижня, і щонайменше чотири рази на місяць ви напиваєтеся до безтями... Прекрасно. Покажіть язика!
І хоч би як п'яниця відмагався, а мусить визнати гріх – у лікаря не менший досвід, ніж у справжнього слідчого.
Нарешті дійшла черга й до Джека. Лікар уважно оглянув хлопця, запитав про Джеків вік і про тривалість його хвороби. Джек відповідав натужно, хрипло, в грудях щось свистіло, а Белізер, стоячи у юнака за спиною, прикро хитав головою, моргав і скрушно випинав товсті губи.
– Підведіться, хлопче, – сказав лікар і приклав вухо до вогкої сорочки хворого, аби його послухати. – І ви прийшли пішки?
– Пішки, пане.
– Неймовірно! Як ви змогли йти в такому стані?.. У вас, мабуть, залізна воля. Але більше я вам цього не дозволю. Вас понесуть на ношах. – І додав у бік помічника, який виписував направлення. – Шаріте... В палату святого Іоанна Богоугодного.
Не додавши більше й слова, лікар перейшов до, іншого хворого.
Серед тисяч хвилинних і невиразних видовищ, що так само несподівано зникають, як і виникають на велелюдних паризьких вулицях, чи бачили ви щось гнітючіше, аніж видовисько накритих смугастим тиком нош, які розмірено похитуються у руках санітарів, один з яких іде попереду, а другий позаду? Ті ноші – водночас і ліжко, й саван, а невиразні обриси людського тіла, яке під укривалом безмовно терпить усі поштовхи й струси, навівають перехожим похмурі сумні думки. Жінки, побачивши їх, хрестяться так само, як і при зустрічі з катафалком. Інколи по безлюдному тротуару йдуть із ношами самі санітари, та найчастіше їх супроводять заплакана мати, дочка або сестра, страждаючи подвійно, адже до хвороби рідної людини додається ще й нестерпне приниження, знайоме всім біднякам. Так і Джек чув не лише кроки носіїв, а й нерівну шкрьогаючу ходу доброго торговця, що час від часу торкався його руки, аби нагадати своєму другові, що він не всіма покинутий.
Знесилений, розморений безперервним похитуванням, Джек нарешті опинився в Шаріте у палаті святого Іоанна Богоугодного, розташованій на третьому поверсі будинку, що стояв у глибині заднього двору. Від згаданої палати зі стелею, підпертою чавунними стовпами, віяло нудьгою і безнадією. Вікна її з одного боку виходили на похмурий двір, а з другого – на садок у вогкому вибалку. Двадцять ліжок тулилися одне до одного у декілька рядів; посеред зали стояла величезна піч, а коло неї – двоє великих крісел, стіл і буфет із мармуровою стільницею. Такою була ота оселя...
Коли Джек увійшов до палати, кілька схожих на привидів хворих у широких темних халатах і в бавовняних ковпаках припинили мовчазну гру в доміно і обернулися в бік прибульця. Інші, ті, що грілися біля груби, розступилися, щоб пропустити його. У похмурій величезній палаті був тільки один світлий закуток, де за склом сиділа сестра-хазяйка, а перед нею здіймався невеликий,