Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

будинками — від одного до другого. А в глухому подвір'ї Анрі жбурляє довгастого шкіряного м'яча. Якби він ту хвилину сидів за обідом, то у вузенькому закапелку, зробленому в товстій стіні їдальні, тулився б дозорець і оглядав усю околицю, чи не видно де чого підозрілого. Ніколи не слід забувати про таку осторогу; та тепер уже запізно. Лунають жалібні зойки, ворог удерся крізь четвертий фасад, там уже вхопили когось за горлянку. Гравці у м'яча беззбройні. Поки друзі Анрі втікають сходами до річки, сам він зникає в будинку, і скільки не шукали його там вороги — та марно,
Chateau de la grange[119]

Він тікав попід ногами в шукачів, тоді попід містом, тоді попід ланами. Підземний хід, у який він помацки спустився, був дуже старий, і ніхто на світі, крім Анрі, вже не знав про його існування. Він розшукав кресало й каганець і при його слабенькому світлі обминав ями та завалені місця. Дорога цього разу здалась йому не така довга, як раніше, бо він весь час думав про ворогів, що спіймали облизня. Правда, дихати під землею було важко; зате ж на виході з цієї нори його зустрінуть дві ніжні руки — а в які руки він щойно ледь не попав! І ось нарешті знову сходинки. Анрі погасив каганчик і підняв ляду.

— Обережно! — закричав жіночий голос. — Обережно, там мої голуби!

Жінка, що кричала, тільки-но скрутила голівки кільком голубам і поклала їх долі, якраз на тому місці, де тепер вилазив з-під землі якийсь упрілий і страшенно брудний чоловік. Його засліпило денне світло, і він не впізнав, хто це перед ним — Флерета, дівчина, яку він кохав у вісімнадцять років, а їй тоді було сімнадцять.

Вона не злякалась, коли він виліз із землі, але так само не впізнала його: і через те, що він був такий брудний, і взагалі його обличчя дуже змінилось від усього пережитого, а крім того, він запустив борідку. Лагідні, ласкаві очі напевне виказали б його, та він їх примружив, і тому Флерета його не впізнала. Вона й сама змінилася: обличчя зробилось повне, широке, та й стан потовщав. Розсердившись за виваляних у піску голубів, вона вперла кулаки в боки й почала лаятись. А він засміявся, відповів жартом і відійшов до криниці, щоб трохи причепуритись. Колись давно інша криниця віддзеркалювала їх обох, і вони втопили в ній свої прощальні погляди й останні сльози перед розлукою. «Коли ми вже зовсім постаріємо, ця криниця ще пам'ятатиме нас, і навіть тоді, коли ми вже повмираємо». Це правда; і багато пізніш люди показуватимуть її одне одному й пояснюватимуть: «Отут вона втопилась, та Флерета. Вона ж так його кохала!» Вже тепер більшість гадає, що її нема живої, бо таке прекрасне кохання повинне жити само собою, окремо від людей, що встигли перемінитися.

Переміна… Він умився і, не озираючись на дівчину, обтрушує з пліч землю. А вона спостерігає, як із-під бруду з'являється на світ справжній пан. Зараз він зайде в невеличкий замок, по сходах підніметься до дами, що тут живе, в покої кохання, де на стінах понамальовувані жінки з риб'ячими хвостами, а з кутків визирають голівки янголів: одна ласкава, а друга сувора. Зі стелі покоїка сяє сонце, бо Христос — це сонце справедливості, як там і написано: Флерета сама читала той напис. Вона підбирає з землі голубів. Анрі саме обертається до неї, але вона вже не дивиться на нього. Над ними бринять у повітрі забуті слова. Небо дуже ясне, з нього ллється сріблясте світло, а літні вечори такі лагідні. Анрі й Флерета ще раз у житті опинились удвох — на подвір'ї між хлівами та повітками. Він міг би обняти цю незнайому дівчину, що стоїть нахилившись, і повести за стодолу. Йому справді спадає таке на думку — але, може, з вікна вгорі дивляться. І він поспішає нагору. А вона несе голубів на кухню. На подвір'ї вже нема нікого, а в повітрі досі бринить луна забутих слів: «Ти щасливий зі мною?» — «Такий щасливий я ще ніколи не був!» — «То згадуй мене, хоч як далеко поїдеш, — і цю комірчину, де пахтіло садом, коли ми тут кохалися». — «Тобі сімнадцять років, Флерето». — «А тобі вісімнадцять, любчику. Коли ми вже зовсім постаріємо…»

Чути голоси наймитів, що йдуть з поля. І повітря вже не бринить.

У саду

Дивно, але напад на замок губернатора не минувся його намісникові безкарно. Як довідались у Нераку, король Франції не пробачив йому цієї вихватки. Чи, може, то саме невдача з нападом врешті-решт коштувала бідоласі Війярові й самої посади? Дворянство обурилось на нього — не тільки тут, а й у сусідній провінції Лангедок, губернатор якої Дамвіль уклав з Анрі спілку. Дамвіль був чоловік поміркований, належав до «політиків» і радо робив щось для встановлення миру між віровизнаннями. Якби тільки невчасна миролюбність не була річчю, що може коштувати посади! Правда, Війяр мав ось-ось злетіти зі своєї за те, що перебрав міру в протилежному. Найдужче нападався на нього один із найвпливовіших у провінції людей — маршал Бірон. Він інтригував проти Війяра ще дужче, ніж було відомо Анрі, хоча той знав таки чимало.

У Анрі тим часом був не один клопіт. Він не тільки хотів домогтися від двору, щоб його намісника скинули, а ще й палко жадав, щоб його люба сестриця приїхала до нього, та й без своєї коханої дружини, королеви Наваррської, більше не міг жити. Бувало, що він і справді нудьгував за Марго: тіло ніколи не забуває назовсім колишніх пестощів. Та частіш він думав про те, що добре було б, якби його піддані-католики бачили поруч із ним сестру короля Франції: тоді б навіть брама Бордо розчинилась перед ним. Ну, а щодо маленької Катрін — ох, сестричко,