Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

і якраз посередині краю, яким він відтепер мав правити. Край той складався з його власного королівства і провінції Гієннь, столицею якої було місто Бордо. А до його королівства, як і давніш, належали землі Альбре, Арманьяк, Беарн, Бігор і Наварра. Поки сам він сидів у Луврі, його дворяни й гугеноти успішно відбивались і від старого Монлюка, що вдирався до них за наказом короля Франції, і від іспанських загонів, що спускалися з гір. Краї, підвладні новому губернаторові, що мав і, королівський титул, простягались понад Піренеями й морським узбережжям аж до гирла Жіронди. Це південний захід Франції.

Повітря волі п'янить, як вино, випите під вітром і сонцем. Хліб волі солодкий навіть коли він черствий. А їздити вільно по країні після тривалого полону! Лише зрідка повертатися додому — й бути дома всюди. І ніяких тобі сторожів чи наглядачів, самі друзі. Тоді так легко дихається, і кожна корівниця здається вродливіша, ніж була для в'язня принцеса. Правда, вигляд у вас, шановні земляки, кепський. Ви дуже підупали, поки нас тут не було. Винні в цьому Монлюк, іспанці й обидві ваші релігії. Хто ж це годен витримати таку ревність у вірі й постійну небезпеку для життя! Про це й ми могли б чимало розказати. Здебільшого ви покидали свої витолочені ниви й спалені оселі — їх таких у провінції десь із чотири тисячі. А самі врешті подались у розбійники, і я вас розумію. Але я покладу цьому край, і тут настане мир.

Сам починаючи наново, він вірив, що й усі можуть оновитись. Бути веселими й терпимими — що ж легше? Та маленькі містечка, навчені гірким досвідом, непокірні й затяті: вони зводять міст, тільки-но ми наблизимось.

— Тюренне, у тебе голос добрячий, гукни їм, що губернатор усе минуле прощає, а за те, що візьмемо, ми заплатимо. Не хочуть? Скажи їм, хай не дуріють. Бо як удеремося до них силоміць, то й пограбуємо. Он мого Роні вже нетерплячка бере. Так воно ведеться, без цього не буває.

Потім справді трохи грабували, трохи ґвалтували, а декого й вішали за добрим старим звичаєм. Нехай непокірливе містечко знає, як поводитися з новим паном. А потім у містечку лишали офіцера з жменькою солдатів, і влада короля поширювалася ще на кілька миль далі. Принц крові захищав ту владу, весь час їздячи по краю. Недбало казав він своїм друзям — Агріппі д'Обіньє і навіть молоденькому Роні: «Тебе я візьму в свою таємну раду». А коли одного дня прибув і Морней, він захотів, щоб таємна рада короля справді збиралась у Неракському замку: адже дю Плессі-Морней був державний муж і дипломат. Спочатку нагоди скликати раду траплялись не часто. Іноді, повертаючи додому, король отримував повідомлення, що на шляху пограбовано купців. Гайда чвалом туди! Хто дістане назад своє добро, охочіше плататиме податки — не те що селянин, той не викопає своїх грошей зі схованки, хоч би йому розбійники й садибу підпалили. Та однаково він буде вдячний і вірний губернаторові, що врятував йому життя, а його дочкам — честь. А по-доброму ті дочки радо приймають будь-кого з молодих панів — найчастіше самого губернатора. Батько про те часом знає, а часом і не знає. Отак діяв Анрі в невеликій окрузі — яка згодом мала стати великою, — і дбав про те, щоб настав лад, щоб люди мирно працювали і щоб та маленька округа чимшвидше знов заселилася густо.

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, а вечори стояли такі тихі й теплі, коли губернатор і його радники, чи скоріше офіцери, скінчивши справи, їхали назустріч рожевій заграві, гаразд не знаючи куди. Та це ж бо й є щастя — не знати, де вечерятимеш і з котрою ночуватимеш ніч. У Луврі за всім, що не зроби, стежили підозріливі очі, а потім у передпокоях шепотілись про тебе. І Анрі тепер тим радніше навідував бідних людей; часто вони навіть не знали, хто він: у витертому камзолі з рубчастого оксамиту він мав не бозна-який пишний вигляд, а ще почав запускати борідку й носив повстяного капелюха. Грошей при собі він звичайно не мав, та й хто ж вимагатиме плату за миску капустяної юшки з гусятиною — зветься вона гарбюр — і за просте червоне вино з барила; потім, правда, їм усе ж присилали гроші з рахункової палати в По. Вбогі були від природи ближчі йому, ніж багаті; чому — він не дошукувався та навряд чи й дошукався б. Може, через їхній здоровий запах, не такий, як від короля Франції та його любчиків? І на ньому одежа бувала так само просякла потом, коли він сидів серед них. Чи, може, через круту їхню мову, через прізвиська, що вони давали кожному? Адже і йому раз у раз спливали на язик усякі прізвиська замість справжніх імен — навіть для найчесніших його слуг! Убогому небагато треба для доброго гумору, і такий самий був Анрі.

А втім, він розумів, що йому й не можна бути інакшим. По краю, де чотири тисячі пожарищ і здичавіле населення, не можна їздити пишаючись, як неприступний владар. Один такий тут був: не суворий, не жорстокий, не зажерливий, тільки пихатий, неприпущенно пихатий із простим людом, і простий чоловік за це його вбив. То була осторога для Анрі, і недарма всі бачили його у витертих штанях. Аби тільки крізь них випиналися міцні м'язи! Крім того, він сам розпустив про себе чутку, що не вміє двох речей: лишатись поважним і читати. Для простих людей поважність — це майже пиха; а хто читає книжки, той серед них чужий, хай іде своєю дорогою, і вельможні пани звичайно так і робили. А цей ні. Він живе тут-таки в цьому краю й має не тільки замки, а ще й млин і меле в ньому збіжжя, як і будь-який мельник, та його так і прозивають: «мельник із Барбасти». І люди не допитувалися, чи часто він буває на тому млині і що він там робить. Простий народ не такий цікавий. Хоч він не довіряє вченим, та йому часом досить одного слова, і він уже не дошукується, що під ним.

Король, справжній король, сповнений таємничості — а в дорогому вбранні він не був би