Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

відбилися в мої очах, навіщо ти освітила день мого народження? Хіба ж я хотів з’явитися на світ? І навіщо я з’явився на ньому? Люди сказали мені, що я маю душу, і я став удосконалювати її коштом мого тіла. Я розвинув свій розум, але щурі пожерли мій труд, а книгарні ним знехтували. Нічого від мене не залишиться, я вмираю весь, безслідно, неначе й не народжувався. О небуття — поглинь же свою здобич!

На якийсь час Ервас застиг у похмурих роздумах, а потім узяв келих, який здався мені повним старого вина, звів очі до неба й промовив:

— Боже, якщо ти десь є, змилуйся над моєю душею, якщо вона в мене є!

Промовивши це, він вихилив келих і поставив його на столі; потім поклав руку на серце, ніби відчуваючи в ньому біль. Обіч був приготований другий стіл, обкладений подушками; Ервас ліг на ньому, склав руки на грудях і не промовив більше ні слова.

Ти дивуєшся, що бачачи ці приготування до самогубства, я не кинувся на той келих і не покликав на допомогу. Сьогодні я сам цьому дивуюся, але в той же час пам’ятаю, що якась надприродна сила прикувала мене до місця, так що я не міг ворухнутися. Лиш волосся на голові стало від страху дибом.

Брати милосердя, які хоронили нашого інваліда, знайшли мене в такому стані. Побачили батька, який лежав на столі, загорнутого в саван, тож запитали мене, чи він помер. Я відповів, що нічого про це не знаю. Тоді вони запитали, хто його загорнув у саван. Я відповів, що він сам це зробив. Вони придивилися до тіла й справді побачили, що він мертвий. Тоді побачили келих, який стояв обіч із залишками вина, і забрали його з собою, аби переконатися, що в ньому немає отрути, після чого вийшли, демонструючи обурення, і залишили мене в несказанній скорботі. Потім зійшлися люди з парафії, задавали мені ті самі запитання й пішли, говорячи:

— Помер, як жив, а хоронити його — не наша справа.

Я залишився сам із небіжчиком. Хоробрість зовсім покинула мене, а разом з нею здатність мислити й відчувати. Я кинувся в крісло, у якому ще зовсім недавно сидів мій батько, і знову запав у заціпеніння.

Уночі небо затяглося хмарами, а раптова завірюха відкрила вікно кімнати. Спалахнула блакитна блискавка, після чого в кімнаті стало ще темніше. У тій темряві я помітив немовби якісь фантастичні обриси, з тіла мого батька видобувся довгий, протяглий стогін, який далека луна рознесла у просторі. Я хотів встати, але не міг ворухнутися, мене немовби прикували до місця. Крижаний дрож пробіг моїм тілом, кров почала гарячково пульсувати в жилах, дивні марення заполонили мою душу, сон зморив усі відчуття.

Раптом я підхопився: я побачив шість високих воскових свічок, що горіли навкруг тіла мого батька, і якогось чоловіка, який сидів напроти мене й, схоже, очікував моменту мого пробудження. Вигляд у нього був пишний, величний. Зріст мав високий, чорне, дещо кучеряве волосся спадало йому на чоло, погляд був уважний і проникливий, але водночас лагідний і привітний. На ньому було жабо й старий плащ, схожі на ті, які носять сільські ідальґо.

Незнайомий, побачивши, що я прокинувся, ласкаво посміхнувся мені й сказав:

— Сину мій — так я тебе назву, бо трактую тебе, наче ти мені вже належиш, — Бог і люди покинули тебе, а земля не хоче прийняти в своє лоно мудреця, який дав тобі життя; однак ми тебе ніколи не покинемо.

— Ти кажеш, сеньйоре, — відповів я, — що Бог і люди мене покинули. Щодо цих останніх, то маєш слушність, однак, гадаю, що Бог ніколи не може покинути жодне своє творіння.

— Зауваження твоє у певному смислі не є безпідставним, — промовив незнайомець, — іншим разом я це тобі витлумачу ясніше. Тим часом, щоб переконатися, як сильно ми в тобі зацікавлені, прийми цей гаманець із тисячею пістолів. Молодий чоловік повинен мати свої пристрасті й засоби для їх заспокоєння. Не жалій золота й завжди розраховуй на нас.

Сказавши це, незнайомий плеснув у долоні, і шестеро людей у масках підняли тіло Ерваса. Свічки погасли, й мене знову оповила темрява. Я не став у ній залишатися; напомацки дійшов до дверей, вийшов на вулицю й, лише побачивши усіяне зірками небо, вільно зітхнув. Тисяча пістолів, які я відчував у кишені, немало посприяли, аби додати мені відваги. Я пробігся Мадридом і дістався на кінець Прадо, в закуток, де пізніше поставили велику статую Кібели. Там я ліг на лавці й незабаром вже спав твердим сном.

Циган, дійшовши до цих слів, попросив у нас дозволу відкласти дальшу розповідь до наступного дня, і більше ми його вже того дня не бачили.

День п’ятдесят перший

Ми зібралися у звичний час. Ребека звернулася до старого ватажка й сказала, що історія Дієґо Ерваса, хоча й частково відома їй, виявилася дуже цікавою.

— А проте, — додала вона, — я гадаю, що надто багато було докладено зусиль, аби обдурити нещасного чоловіка, якого можна було значно легше ввести в оману. Хоча, можливо, історію безбожника розповідали для того, щоб ще більший страх охопив душу Корнадеса.

— Дозволь, — відповів ватажок, — звернути твою увагу, що ти надто поспішно судиш про пригоди, про які я маю честь вам розповідати. Герцоґ Аркос — то був великий і достойний сеньйор, на догоду йому можна було вигадувати й зображувати різних людей: з іншого ж боку, немає ніяких підстав припускати, наче саме з цією метою Корнадесу розповідали історію сина, про яку ти досі нічого не чула.

Ребека запевнила ватажка, що розповідь дуже зацікавила її, після чого старий продовжив так:

Історія Бласа Ерваса, або Проклятого Пілігрима

Я вже сказав тобі, що ліг і заснув на лавці в кінці головної алеї Прадо. Коли я прокинувся, сонце стояло вже досить високо. Мій сон був перерваний, як гадаю, доторком хустки, яку я відчув на обличчі, бо прокинувшись, побачив молоду дівчину, яка хусткою відганяла від мого обличчя мух, щоб ті не заважали мені спати. Але значно сильніше я здивувався, побачивши, що моя голова м’яко спочиває на колінах іншої молодої дівчини, лагідний подих якої я відчував у своєму волоссі. Прокидаючись, я навіть не ворухнувся, тому сміливо міг, вдаючи, що сплю, залишатися в такому положенні. Я заплющив