Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
— Що ж, його почасти можна зрозуміти: молодим потрібне спілкування з однолітками, їх приваблює світ, бали, вистави, концерти і найголовніше — можливість виділитися, відчути свою значимість у цьому житті.
— Не знаю, не знаю. Усе це швидко має набриднути, бо розмаїття там не так багато, а залежність від високих осіб дуже напружує і пригнічує внутрішню свободу. Що пише Йозеф?
— Схоже, проблемну нас із тобою скоро будуть однаковими, — усміхнулася Софія.
— Що таке?
— Не минуло й року, як наш молодий корнет був прийнятий на службу до кінної гвардії в Петербурзі. І от тепер йому надали звання підпоручика. Ну що ж, син з дитинства мріяв стати військовим, як і його батько. Дай Бог йому щастя!
— Я теж бажаю йому успіхів. А головне — домагатися їх своїм умінням, а не на полі брані.
— Це і моє велике бажання. Але ти ж знаєш, дорогий: Росія без війни або хоча б без конфлікту довго прожити не може.
У грудні 1797 року Софія несподівано отримала листа із Санкт-Петербурга. Несподівано — тому що відправником був Юрій Потоцький.
«Madam la Comtesse! Прошу вибачити за мою зухвалість, але обставини змусили мене взятися за перо. Насамперед хочу повідомити, що моя мати згодна дати розлучення батькові. Я теж доклав до цього певних зусиль, бо вважаю батьків вибір — одружитися на одній із найвродливіших жінок Європи — дуже вдалим. Написав слово „вдалим“ і зрозумів, що це не зовсім точний вираз. Просто я дуже радий за батька, і це ні в якому разі не бажання підлестити йому і тобі. Тепер наша родина збільшиться ще на одну людину. Це ти, мила графине. Прошу ще раз вибачити мене за таке звернення, але вважаю, що звернення на „ти“ в сім’ї доречніше, ніж на „ви“. Сподіваюся, це радісна звістка, і незабаром я зможу побачити тебе, мила графине, щасливою повною мірою. Але я був би нещирим, якби сказав, що пишу тільки для того, щоб повідомити цю радісну звістку.
Я розумію — батько дуже розсерджений на мене (останній його лист буквально пронизаний гнівом). Він звинувачує мене у невдячності, ображається, що я не відчуваю потреби у спілкуванні з ним. Він має рацію — моя поведінка і грошові розтрати останнім часом не прикрашають прізвище Потоцьких. Причиною тому мій азарт і свобода, до якої я виявився не зовсім готовий. Це мене засмучує не менше батька, і я обіцяю виправитися. Тому прошу тебе, мила графине, тебе, кого так любить мій батько і кому в усьому вірить, візьми мене під свій захист і спробуй виправдати мене…»
Софія не роздумуючи розповіла про лист Станіславу.
— Я щасливий, що саме старший син приніс радісну для нас із тобою звістку, — граф обійняв Софію. — Не менше радий і тому, що він приймає тебе до нашої сім’ї або, навпаки, сам вливається до неї. Дасть Бог, і інші діти наслідують його приклад, і тоді родина Потоцьких завдяки своїй єдності зможе досягти багато чого. Напиши Юрію, що тобі вдалося пом’якшити мій гнів. Я вірю в нього, але тільки він сам зможе знайти вихід з того скрутного становища, в якому опинився. А ми з тобою, ma chere, повинні набратися терпіння і дочекатися офіційних паперів від Жозефіни.
Антоній Злотницький прибув до Тульчина в березні 1798 року. Сказати, що його приїзду дуже чекали і Станіслав, і Софія — значить нічого не сказати. Антоній був задумливий і побажав відпочити після довгого переїзду. Граф Потоцький добре знав Злотницького: той ніколи не тягнутиме час, якщо справи кепські. Тому незважаючи на те, що Станіслава роздирала цікавість щодо паперів, привезених Злотницьким, він вирішив не квапити події і дати своєму посланцеві до Петербурга можливість як слід зосередитися, щоби потім разом виплеснути всі новини.
За обідом (Софії він здався нескінченним) їли мовчки, лише іноді обмінюючись нічого не значущими фразами.
Нарешті, перейшли до каміна і влаштувалися в м’яких кріслах. Попиваючи каву, граф Станіслав наче ненароком звернувся до Антонія:
— Що нового в Санкт-Петербурзі?
— Події не дуже веселі, графе.
— Що ж могло так засмутити вашу світлість? — граф крадькома поглянув на Софію і підморгнув, даючи зрозуміти, що все гаразд.
— Помер Станіслав Август.
— Коли це сталося?
— 12 лютого. Поховали короля у костелі св. Катерини, що на Невському проспекті.
Павло І був присутній на похованні.
— Він прийшов із Росії і залишився там назавжди, — зітхнув Потоцький. — Але досить про мертвих, повернімося до справ живих.
— Ось тут ваша свобода, графе, — Злотницький підняв угору папку з паперами, — але наскільки я розумію, ви хочете отримати свободу, щоб знову її втратити. Чи не так, графине?
Злотницький повернувся до Софії, поглянув на її живіт і усміхнувся.
— Ну що ви, дорогий Антонію, хіба це втрата свободи, коли тебе шалено кохають, хочуть догодити всім твоїм бажанням і передбачити всі твої думки?
— О це підступне жіноче плем’я! — вигукнув, сміючись, Злотницький. — Ви всі так говорите, коли хочете загнати пташку до клітки. Насправді це ви, жінки, здобуваєте свободу, коли вам вдається обдурити нас, простаків. А потім спустошуєте наші гаманці заради своїх нарядів і прикрас, необхідних вам для нової жертви — коханця. А нам залишається жалюгідна доля страждальців-ревнивців.
— Будь ласка, не будьте так жорстокі, Антонію! Не можна ж усіх жінок стригти під одну гребінку.
— А головна суперечність, графине, полягає в тому, що якщо ви не подобаєтеся нікому зі сторонніх чоловіків, то це нам, вашим чоловікам,
