Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Граф Шереметєв змахнув рукою, і як за помахом чарівної палички, дерева вздовж дороги почали падати, розширюючи в’їзд. Погляду гостей несподівано відкрилася чудова панорама палацового ансамблю. Тільки тепер усі побачили, що біля кожного дерева стояла людина, а самі дерева були заздалегідь підпиляні.

— Здивував, Миколо Петровичу, здивував. Навіть, я б сказав, захопив, — від душі розсміявся Павло.

— А я так злякалася, — шепнула Софія Станіславу.

— Думаю, це не остання вигадка графа. Микола Петрович дуже любить усілякі перетворення. Головне, mon bon ami, ти побачиш у театрі.

Гордістю графа Шереметєва був театр. Невеликий, але затишний, він уміщував близько трьохсот глядачів. У цей вечір ставили оперу «Самнітські шлюби» (п’єсу не нову, яку вже багато разів грали на сцені).

— Усе тут вражає! — захоплено вимовила Софія.

— Тим не менш, тут багато бутафорського.

— І в ролі Еліани теж кріпосна?

— Я тобі скажу більше — це фаворитка графа Шереметєва Парасковія Жемчугова.

— Жемчугова?

— Узагалі-то вона Ковальова, але граф вирішив дати всім своїм акторам псевдоніми за назвами дорогоцінних каменів. От і вийшли Алмазова, Гранатова, Ізумрудов. А Парасковію він мріє зробити своєю дружиною.

— Ну що ж, коханню не накажеш, — зітхнула Софія і притулилася до плеча Потоцького.

Граф Шереметєв таки зміг здивувати своїх гостей ще раз. Після закінчення вистави господар влаштував бенкет в Єгипетському павільйоні. Не минуло й години, як граф запропонував усім повернутися до театральної зали. Ефект був таким, які очікував Шереметєв — загальне захоплення. Театральна зала перетворилася на величезну бальну залу. Незбагненним чином зникла сцена, змістилися колони, стіни розсунулися, а то й зовсім зникли, кришталева люстра опустилася, і навіть підлога вирівнялася, хоча ще недавно партер був нижче сцени.

Софія та Станіслав читали в очах багатьох запрошених німе запитання: «Як це все могло статися?» І хоча Потоцькому не потрібно було у себе в Тульчині робити такі перетворення (місця вистачало і для театру, і для банкету, а вже бальна зала була побільше цієї), тим не менш і вони з Софією були здивовані. Потоцький чудово уявляв, на що здатні театральні машини. У нього в палаці вони могли в лічені хвилини змінити сцену до невпізнання.

Уся дорога назад до Москви була висвітлена палаючими смоляними бочками.

Наступного дня почалися збори додому, до України. Несподівано Станіславу доповіли, що прибув гонець з Умані. Весь заляпаний брудом весняних доріг, з червоними від недосипу очима, кур’єр усім своїм виглядом не віщував нічого доброго.

Граф швидко розірвав конверт і почав читати листа. Очі його відразу наповнилися сльозами.

— Стасе, що трапилося? — не намагаючись стриматися, скрикнула Софія. — Щось із дітьми?

Станіслав ствердно кивнув головою. По його погляду Софія зрозуміла, що сталося найстрашніше.

— Хто? — закричала вона. — Хеленка?

Граф мовчав.

— Костуся?

Страшна тиша зависла в кімнаті.

— Ніколюшка? — нервове напруження Софії досягло межі.

Граф, подолавши себе, прошепотів:

— Усі троє.

У Софії попливло перед очима, і вона непритомна звалилася на підлогу…

Якщо вам доведеться побувати в Умані влітку, обов’язково зупиніться тут на два-три дні. І не тільки для того, щоб детальніше познайомитися із «Софіївкою», поблукати її затишними куточками. Для контрасту можна погуляти по старій частині міста, зазирнути до охайних садиб, покуштувати у гостинних господарів полуниці з вершками, білої черешні, соковитих стиглих зелених слив. А якщо ви сподобаєтеся господареві, він обов’язково протопить для вас лазню, і коли вже не вистачатиме повітря, принесе холодного бурштинового уманського пива, і обов’язково з раками. Пиво додасть апетиту, і тут у свої права вступить господиня — холодний борщ у тіні крислатого горіха остаточно занурить вас у лоно спокійного українського сільського життя.

Граф Станіслав розумів, що врятувати, вилікувати Софію може тільки спілкування з людьми. Причому не з їхнього кола, де лунатимуть тільки жалісливі промови і співчутливі вигуки, а з простими людьми, що століттями зазнавали подібних втрат і були здатні своєю мудрістю привнести спокій у кожну душу.

Після приїзду з Москви Станіслав із Софією відразу переїхали до Умані. Там не було такого шикарного палацу, як у Тульчині, проте затишний одноповерховий дерев’яний будинок з мезоніном налаштовував на спокій. А прогулянки в невеликому англійському садку за будинком повертали до внутрішньої гармонії, єдності з природою.

У ці дні і Станіслав, і Софія зрозуміли, наскільки вони потрібні одне одному. Софія жіночою інтуїцією відчувала: незважаючи на те, що Станіслав намагався підтримати її, сам він потребував опіки не менше за неї. М’який, добрий і чутливий, він страждав не тільки від того, що не зміг запобігти біді, а й через недостатню, як йому здавалося, увагу до себе коханої жінки.

Майже весь час Софія та Станіслав проводили разом: вранці — прогулянки верхи, обідали часто в оселях простих уманців, а вечорами довго блукали по парку при запалених ліхтарях.

— Мені так легко і спокійно з тобою, коханий. Спасибі, що привіз мене сюди. Щастя — усвідомлювати, що тебе палко кохають. І у відповідь мені хочеться розкрити тобі, Стасе, всю пристрасть мого кохання до тебе.

Станіслав обняв Софію за плечі.

— Так, люба моя, тільки кохання може заспокоїти наші безжальні думки про пережите. Я дуже хочу бачити тебе знову веселою, як раніше, тоді й мою душу наповнить радість. Готовий виконати будь-яке твоє бажання, аби усмішка знову з’явилася на твоєму прекрасному обличчі.

Його щирі, від чистого серця слова не могли не розчулити гарячу натуру грекині. Знову вони проводили ночі в пристрасних обіймах, гарячих поцілунках, виконували будь-які примхи, доставляючи один одному найвищу насолоду. Чарівні нічні години пролітали непомітно, так що майже не залишалося часу для сну, проте вранці ні Станіслав, ні Софія