Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Сильний удар по голові оглушив графа, і він знепритомнів…

Отямився Станіслав тільки на ранок. Голова розколювалася від болю.

— Де Софія? — запитав він у камердинера, що чергував біля ліжка.

Той у відповідь дав Потоцькому аркуш паперу.

«Графе! Прошу вибачення за непрошений візит і не зовсім приємне спілкування. Я майже шістнадцять років чекав нової зустрічі з тобою і нарешті дочекався. Тоді ти обдурив мене, і я цього не забув. Спостерігаючи за вами практично від Відня, я зробив висновок, що найдорожче для тебе зараз — твоя нова дружина. Тепер про справу. Ти мені заборгував двадцять тисяч дукатів за картину, яку я не викрав. За ці роки наросли відсотки, і нині твій борг складає тридцять тисяч. Погодься, це зовсім смішна плата за таку вродливу жінку. За графиню не переживай, жоден волос не впаде з її голови, якщо ти будеш слухняний. Подробиці обміну отримаєш у наступному листі. Завжди твій Караколлі».

— Мерзотник! — вигукнув Станіслав і жбурнув записку на підлогу. — Що трапилося після того, як я знепритомнів?

— Граф і начальник охорони відчайдушно билися і знищили по супротивнику, але сили були нерівні. Незабаром обидва були поранені, а бандити схопили графиню, забрали двох своїх убитих і швидко зникли з корчми.

— Граф живий?

— Так, ми зробили йому перев’язку, але він дуже слабкий.

Потоцький спробував підвестися, і це йому вдалося, хоча в голові все переверталося.

— Проведи мене до кімнати графа, — попросив він камердинера.

— Ми поклали графа і Кислицького в одній кімнаті — це вимога лікаря.

Граф N*, дуже блідий, лежав у ліжку з перев’язаним плечем і, здавалося, спав. Але коли до кімнати зайшов граф Станіслав, він відплющив очі й усміхнувся.

— Графе, прошу вибачення, що втягнув вас у цю халепу. Я ваш боржник і навіть не знаю, як…

— Пане, — перебив Потоцького граф, — я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який дворянин. Тому прошу не обтяжувати себе, підшукуючи слова подяки. До того ж, основне завдання — вберегти графиню — ми не виконали.

— На жаль, це правда. Я в розпачі і прийшов до вас за порадою.

— Вам уже відома причина викрадення?

— О, так, — Станіслав глянув на камердинера, і той передав графу записку. — Ось, прочитайте.

— Я так і знав. Ці люди справді дуже небезпечні. І якщо ви хочете моєї поради, вона проста: погоджуйтеся на їхні умови.

— О ні, ви, мабуть, неправильно мене зрозуміли. Зі свого боку я виконаю всі умови, поставлені цим бандитом. Мене понад усе хвилює доля Софії, її безпека.

— Що ж, сподіватимемося на порядність (хоча тут це слово недоречне), скоріше, на жадібність до грошей цього бандита.

Потоцький виконав усі умови Караколлі, і в обумовлений час під’їхала карета, з якої вийшла Софія.

Наступного дня Потоцькі переїхали до Венеції й оселилися в одному з найкращих готелів.

— Дівчинко моя, — схвильовано вимовив Станіслав, — ці два дні, поки ти була в полоні у бандитів, здалися мені вічністю. Я думав, серце вистрибне з грудей від переживань. Тільки тепер я до кінця зрозумів, як кохаю тебе і як ти мені дорога.

— Стасе, милий, я уявляю, як тобі було тяжко. Адже ти не знав, що зі мною відбувається. А незнання завжди жахливе. Обходилися зі мною цілком пристойно, принаймні не було навіть спроб мене образити.

— Я дуже радий, що тобі не заподіяли зла.

Софія була у прозорому бежевому пеньюарі. Вся її витончена фігурка просвічувалася крізь це вбрання.

— Яка ти прекрасна, Софі! — Станіслав узяв Софію за руки і поклав на величезне ложе. Потім звільнив свою кохану від одягу, що приховував її розкішне тіло. — Я в захваті від тебе, твого тіла! Ти створена для захоплення, ти символ весни, символ кохання. Пам’ятаєш, перед від'їздом я обіцяв тобі в Італії сюрприз? Точніше, це мрія. Але для її втілення потрібна твоя згода.

Він почав обсипати тіло Софії поцілунками.

— Я готова для тебе, коханий, на все!

— Не квапся з відповіддю, ma chere. Моє прохання дуже незвичайне: я хочу бачити тебе у «Софіївці» в оголеному вигляді. Ні, не лякайся, не тебе, а твою скульптуру. Вважаю, що ти гідна цього. Уявляєш, серед застиглих грецьких богинь буде скульптура таємнича, прекрасна у всій своїй натхненній наготі! І це буде дуже справедливо: назва парку пов’язана з твоїм ім’ям, парк пронизаний твоєю душею, а тепер і ти сама, нехай у мармурі, додаси парку неповторної поетичності і відчуття свободи.

— Але ти ж знаєш, що всі і так шукають будь-яку можливість очорнити наші почуття, а мене взагалі…

— Я подумав про це, Софі. Про таємницю цієї скульптури знатимемо тільки я і ти.

— Але ж є ще і скульптор, а я просто не уявляю себе в ролі натурниці, адже мені доведеться приймати перед ним усі пози, які він тільки забажає, і я не впевнена, що це буде мені приємно.

Софія уявила собі це дійство, і щоки її спалахнули.

— Мовчання скульптора буде щедро винагороджене. Крім того, обличчя скульптурі ми попросимо зробити відмінним від твого, і ніхто у світі не здогадається, що це ти, моя мила. Під час сеансів у скульптора я перебуватиму поруч і підтримувати тебе морально.

— Ні, Стасе, ось цього якраз і не треба. Це буде виглядатиме зовсім аморально.

— Значить, ти згодна?!

— Якщо б це був не ти, я ніколи в житті не погодилася б на таке. Ти знаєш, Станіславе, ми, жінки, дуже тонко відчуваємо, коли нас кохають. А найголовніше для жінки у цьому житті — кохати і бути коханою. Хоч твоя пропозиція і викликає у мене неприйняття, повторю ще раз: для тебе я готова на все.

Уранці Станіслав виявив, що він в ліжку один. Підвів голову і ледь не розсміявся: Софія стояла