Диво - Павло Архипович Загребельний

сміялися з нього за це, та вже такий він народився, а може, вірніше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного студента тоді не було безтурботного, не зачепленого війною, але в нього з війною були особливі обрахунки, і спадок від неї отримав він занадто тяжкий, щоб бути легковажним; тому після довгих роздумувань і вагань Борис все ж дійшов до висновку, що не має права знехтувати, може, навіть і випадковим поцілунком херувимистої покорительки точних наук, бо дівчата ніколи не розкидаються своїми поцілунками безпричинно. Другого ж дня знайшов свою знайому і, мнучись, червоніючи й затинаючись, спитав, чи не згодилася б вона провести вільний вихідний день серед зелені. Дівчина, мабуть, тільки й ждала того, – відразу ж захоплено вигукнула, що мріє побути бодай годинку десь на зеленостях, тоді він, зовсім уже безглуздо, бовкнув, що ждатиме її коло лаврської криниці з срібною водою, що теж було прийнято з не меншим захопленням, і молодий Отава мав нагоду переконатися, що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда, точні науки спричинилися до невеличкої незручності для Бориса, бо він на кілька хвилин запізнився до місця побачення, дівчина ж прийшла туди хвилина в хвилину. Але взаємини їхні ще не були в тій стадії, коли за найменшу провину сиплються докори. Борис відбувся додатковою порцією почервоніння за свою неакуратність, дівчині ж це дало роль лідера, в якій вона почувалася вільно й прекрасно. Вони обійшли криницю, дістали з неї води, попили, підождали, чи не стане діяти чудодійне срібло, але срібло, здається, не діяло, а може, просто відбувалося це непомітно; Борис охоче проміняв би там усе срібло світу на якусь порцію заліза, точніше, сталі, до того ж найтвердішого сорту, бо йому будь-що потрібна була твердість, він знав цілком точно, хоч і не проходили цього ні в школі, ні в університеті, що вже раз ти запросив дівчину на побачення, та ще дівчину, яка тебе один раз поцілувала, то повинен теж її тепер поцілувати не відкладаючи, ще до закінчення вашого побачення, поцілувати чи по-братськи, чи подружньому, чи як там завгодно, але неодмінно доконати цього великого й важливого акту, а для цього потрібна рішучість, потрібна твердість майже сталева або й ще більша, коли йдеться про такого недосвідченого й далекого від звичайних проявів життя Бориса Отави. Добре було дівчині, коли вона цілувала його тоді ввечері, цілувала стихійно, спонтанно, не думаючи, мабуть, підкоряючись якомусь миттєвому імпульсові, а йому тепер належало здійснити поцілунок заздалегідь обдуманий, поцілунок, так би мовити, запланований, ідеологічно підготовлений, і ось, поки Борис терся та м’явся, поки він шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленької студентки, поки виділювався, з якого боку зручніше нахилитися над її херувимистим личком і в яку щоку чмокнути так собі злегка, і, нарешті, вибрав і став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повільно, так повільно, що минуло хтозна й скільки часу, з кущів коло кринички з’явилася величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим ціпурою в руках, заклякла спершу, побачивши парочку, потім замахнулася ціпком і закричала басом:

– А, безбожники, безстидники, поганці окаянні! Знайшли собі місце коло святої води, негодники!

Дівчина вивернулася з-під Борисової руки, війнула перед ним світлим своїм волоссям, прудко перескочила галявку і зникла в гущавині. Борис хотів ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й собі за дівчиною, та вже необхідний час було втрачено безповоротно, дівчину він не наздогнав, вона зникла невідомо куди, – очевидно, треба було б її шукати, але він пройшовся по стежці туди й сюди, потім вибрався на Дніпровський спуск і так повернувся до міста сам.

Студентка потім уникала його. Та він і радий був, що уникає.

Тепер, через багато років, згадав про криничку, намірився повести туди Таю. Чи хотів, щоб і з нею повторилася така сама історія, як з студенткою, що вивчала точні науки?

Все повторилося. Тая втекла від Бориса попри всі його спроби затримати її, вискочила на Дніпровський спуск, стала на роздоріжжі, не поправивши ні зачіски, ні одягу, стояла, дивилася на Дніпро в ранковій імлі. Було вже світло, повз них угору й униз пролітали машини, машин ставало дедалі більше, Борис хотів був умовити Таю піти звідси, відійти бодай трохи вбік, щоб не розглядали їх усі ті, хто їде в машинах, бо зранку люди особливо цікаві, але вона мовчки махнула рукою, відтручуючи його, вже не питала тепер: «Куди підемо?», ховала від нього очі, а може, просто собі дивилася на Дніпро, взагалі забувши про існування Борисове, не дбаючи про те, є коло неї хто-небудь чи немає.

Ніч була довга й коротка водночас. Здається, він розповів Таї все про батька. Уривками. Вибирав найсуттєвіше, тобто найстрашніше. Виходило якось само собою. Тоді вона перепиняла його, цілувала.

Весь світ залитий кров’ю…

Батько відважно став на змагання з Шнурре, з усіма фашистами, які були в Києві. Нерівна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку професора Отави. І однаково він не відступив. Єдиний спільник, що його тоді мав, був час. Ждати, ждати, тягти дні, тижні, протривати, утриматися, поки станеться те, що почалося під Москвою. Він щодня ходив до Софії. Слідом за ним притупцьовували його «помічники». Кілька разів ще хотіли пристосувати щось у соборі, щоб грітися. Професор заявив, що радше згодиться бути розп’ятим посеред собору, аніж дозволить таке кощунство.

– За дев’ять століть у Софії не горів ніякий вогонь, окрім свічок, – сказав він штурмбанфюрерові Шнурре. – Тільки завдяки цьому збереглися тут фрески й мозаїки. Чому ж ваші солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже й де.

– Я скажу їм, – пообіцяв Шнурре.

Між ними тепер встановилися взаємини чисто офіціальні. Візити припинилися. На будинку з’явився напис: «Реквізовано для німецької армії. Вхід заборонено. За порушення – розстріл». Професора, Бориса і навіть бабу Галю щоразу затримували охоронці й вимагали перепустку. То були жахливі дні. Жили в цілковитій ізоляції. Однаково що у в’язниці. Професор Отава помічав, що за ним стежать чиїсь невидимі очі навіть тоді, коли він уранці йде до собору і ввечері повертається додому.

Зате в Софії відчував себе господарем. Поставив собі –