Диво - Павло Архипович Загребельний

Ярослав знову підніс руку, даючи знак, що хоче говорити.

– Йдучи до Києва, – промовив посеред тиші, – наставляю вам князем Новгородським…

Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скроні ломило, всі ждали, кого ж назове Ярослав, тільки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усміх з вродливого лиця, стояв він коло Ярослава, високий і могутній, годі було й шукати ліпшого й виднішого князя для цього великого вільного города; але все на світі буває, в останню мить князь міг вимовити перше-ліпше ім’я, що спало б йому на гадку, може, мав домову з якимсь із своїх молодших братів, про долю яких ще ніхто нічого не відав, може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Пскові; затамувало віддих усе віче, стежило за князем, а той витримував урочистість миті, поклав руку на яблуко меча, вперся міцніше ногами в вершину вічового пагорба, гукнув голосно й дзвінко, помолоділим голосом:

– Коснятина, сина Добрининого!

І Коснятин, мов підрубаний, упав на коліна перед князем, поцілував Ярославові руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе обличчя слізьми вірності й розчулення, промовив у тиші, яка ще й досі лежала над віче:

– Клянемося тобі, Великий князю, дотримувати вірності у всьому!

– Клянемося! – ревнуло віче.

Здається, ніхто й не помітив обмовки Коснятинової щодо «Великого князя», не зважив на неї й князь Ярослав, бо ні в чому не змінилося його лице, тільки тернув навіщось лівою рукою вуса, так ніби змахував з них сльози, що, непомічені, скотилися йому по щоках, та хіба ж могли бути непоміченими перед тисяччю очей!

Але нарік тепер Коснятина князем і, за княжим звичаєм, повинен був обійняти й поцілуватися з ним перед усіма, як з рівним собі, по-братськи, і Ярослав обійняв Коснятина, і вони поцілувалися, і тепер справді заплакали обидва від розчуленості, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловіки в хвилини, яких не можуть збагнути ні жінки, ні діти.

Вдосвіта наступного дня відпливали від Новгорода лодьї з воїнством.

Вже на волоках приспіли навстріч князеві нові тужні звістки про те, що стіл київський захопив підступно Святополк, що вбиває він рідних братів у негідному своєму устремлінні до одинацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в західних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем і всяка правота, і послушання, і любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебні на спомин його душі, пливли далі, нові чутки стрічали їх тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там і про зникнення Глібове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тільки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись пригрітого їхнім покійним отцем.

Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, але сидів він там незрушно на узбіччі – видно, не дуже хотілося йому втручатися в суперечку за київський стіл, привчений до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин і східних присмаків, не хотів, мабуть, повертатися в київські морози та дощі; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, по дорозі прилучалися до нього всі, хто здобувався на якусь зброю, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило й з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки людей славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно.

Якби Ярослав виступав проти рідного батька, то, мабуть, утікали б від нього ночами воїни, яким сам платив, лякаючись кари божої й людської за діло негідне, але тепер усе повернулося так, що йшов він на Київ чинити відплату, і за нього ставала вся земля, а Святополк хтозна-чим і тримався, хіба що мізерною силою своїх вишгородців, та ще й печенігами, чотири коліна яких, здається, завжди були готові підтримувати його, а коліна ті: Гіазіхопон, Гіла, Харов і Явдієртим.

Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі коло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться лиш про те, що переміг Ярослав, а Святополк утік до тестя свого в Польщу; воїнів же погинуло там безліч, та й знов не про них мова, бо хто там згадує в своєму величанні перемогами полеглих, про імена яких і душі, як сказав дієписець тих днів, хай пам’ятає в своїм милосерді бог всемогутній…

Убий його, обдери з нього шкіру, обтикай усього пір’ям, навчи співати.

Весь світ залитий кров’ю…

Чому якраз отут, на Дніпровському спуску, в цей, може, найщасливіший у його житті день знову прийшло до нього те, чого не міг забути ніколи: батькова кров па плитах собору? Бачив, як падає батько, не чув його останніх слів (бо, може, й не було їх, може, вмер він умить, як тільки куля вдарила в мозок), видіння батькової смерті йшло за ним невідлучно всі роки, бо не кожному в дванадцять років припадає стати свідком такого жаху.

– Куди тепер? – опитала Тая, спитала для годиться, бо звикла за ці два дні без кінця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жінки, яка не повинна вибирати, яку ведуть кудись, яку змушують, якій велять, яку приборкують.

– Мені потрібна тверда рука, – сказала вона Борисові, коли вони зустрілися вдруге після тої божевільної нічної зустрічі, – в мені прокидаються іноді якісь елементи атавізму, і я мрію про рабство. Бодай на один день. Бути пригнобленою. По-справжньому відчути чоловічу владу. Але де її знайдеш? Світ повний безхарактерних чоловіків. Іноді в дрібницях вони й обмежують жінок, але не більше. Само життя обмежує людей так або інакше, але щоб хтось випручувався з щоденних законів буття, ставав над усім, таких мало. Куди підемо? Командуйте.

Він не любив командувати. Ненавидів безхарактерність, плазування, але й тої твердості,