Диво - Павло Архипович Загребельний

Весь світ залитий кров’ю…

Війни, війни, війни. Гинуть люди, гинуть міста, навіть камінь розпорошується, безслідно зникають витвори людського генія, що їм судилося безсмертя. А його батько, професор Гордій Отава, який усе своє життя віддав вивченню й розкриттю таємниці спорудження Софійського собору, вбитий був у тому самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем, ніде не записаним, не занесеним ні в які партизанські реєстри, не належачи ні до якої підпільної організації, бо діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, такий уже мав характер.

І коли малий Борис побачив, як падає батько з залитим кров’ю лицем на плити собору і середньовічний морок оповиває його самотню постать, видалося тоді хлопцеві, що валиться весь світ: міста, гори, кам’яні собори, давезні пущі падають просто на нього, давлять йому на груди, і він теж умирає разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як професор Гордій Отава, тоді пробує відпихати від себе слабими руками своїми міста, гори, давезні пущі, кам’яні собори, але камінь важкий і холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.

– То куди ж підемо? – знов спитала його Тая.

Звичайно ж, він хотів пройти з нею по Хрещатику. І по Володимирській. І коло університету. І коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотіла ні за яку ціну.

– Це однаково, що ви б пішли до мене в номер готелю.

– Я міг би зайти й у номер, – сказав Борис.

– Це якби ми не цілувалися.

– Тоді перед готелем треба поставити вивіску: «Поцілованим вхід суворо заборонений», – засміявся Борис.

– Гаразд, а куди ж ми підемо? – не відставала вона.

– Як на мою думку, то ми весь час ходимо.

– Тому я й не відстаю від вас, цікавлячись, куди ж ми йдемо?

– А нікуди, – безжурно сказав він, бо хотів будь-що побути безжурним у цей день, який чомусь затьмарювався спогадами давно пережитої трагедії. Якби вона поцікавилася, про що він думає, може б, стало легше, але Тая не питала ні про віщо, в неї сьогодні було тільки одне: «Куди підемо?»

Десь вони обідали. Навіть не в ресторані, а в самопослузі, кожен брав алюмінієвий піднос, вибирав собі якийсь там язик, салат, склянку кави.

– А знаєте, як називався язик за князів? – спитав Борис.

– Оцей, що ми їмо?

– Ну, так.

– Просто не можу собі уявити.

– Лизень. Ще й досі в нас кажуть: «Щоб тебе лизень злизав».

– Ви професор, вам треба все це знати, – засміялася Тая, і очі в неї були щасливі й виіскрювалися ще більше, ніж завжди.

Потім пішли до кінотеатру. Вибирали навмисне найбанальніші заняття. Тинятися по вулицях, перечитуючи вивіски, розглядати вітрини, штовхатися в самопослузі, сидіти в затемненому залі перед мигтючим екраном, на якому бородаті юнаки ходили туди й сюди, високо підіймаючи ноги, взуті в великі грубі черевики, бо тільки в справжніх чоловіків великі ноги, якими вони твердо стоять на землі, маленька ж ніжка в чоловіка – то вже зжіночення, то виродження, то занепад, і юнаки час від часу високо піднімають свої черевики так, щоб глядач міг якийсь час розглядати всю підошву; підошва, гіроцвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очі тим, що сиділи в залі, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби товчуться в тебе по голові. Борис сказав Таї:

– Ось вам! Ви хотіли відчути себе бодай на мить рабою. Колись піддані падали ниць перед владиками і ставили собі на голову ногу свого повелителя. Католики цілують пантофлю папі. Але все це не вимагало ніяких витрат, окрім морального приниження. Ми пішли далі. Щоб потопталися по нас ці бородаті дітки своїми грубими черевиками, треба придбати квиток за сорок копійок.

– Не намагайтеся зіпсувати мені настрій, – засміялася Тая, – нічого не вийде. Мене цікавить сьогодні лиш одне.

– Куди ми підемо, так?

– Саме так. Куди ми підемо?

Від Дніпровського спуску відходить убік вузька стежка. Вона вганяється в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, над яким височіє Лавра, але коли підеш по ній, помітиш, що вона полого підіймається на схил, потім непомітно розширюється, творить невеличку галявину, посеред якої стоїть криничка. Здається, викопав її дев’ятсот з чимось літ тому перший печерський інок Антоній, а може, ще й до нього була вона тут, випадково відкрита кимось, а вже ченці тільки створили їй славу, проголосивши, що вода в криниці має цілющі властивості. Справді, вже за наших часів було встановлено, що вода містить у собі срібло, що має вона властивості лікувальні, але це не була заслуга ченців, ні тим більше їхнього бога, привезеного князем Володимиром із Візантії, – просто така вже багата споконвіку була київська земля, що й вода в ній текла срібна.

В перші повоєнні роки, в бідні, холодні й голодні роки, студентам дуже припала до смаку історія з срібною водою, криничка тоді користалася неабиякою популярністю, як… місце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з однією дівчиною про побачення коло криниці з срібною водою; студентка була з іншого факультету, вивчала точні науки, познайомилися вони випадково в якомусь науковому товаристві, де стояли в списку доповідачів поряд, але дівчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб попросити помінятися черговістю; він, ясна річ, охоче пристав на її пропозицію. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, вона була вдячна Борисові, після конференції підійшла, щоб сказати кілька слів; якось вийшло так, що він запропонував провести її додому, бо вже було пізно, а їй треба було добиратися на Шулявку; коли прощалися, вона підстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цілком по-дружньому, але він потім ішов додому, прикладав долоню до тої щоки, яка чомусь мовби палала весь час, думав, чи слід надавати тому поцілункові глибшого значення, чи забути. Він звик до всього ставитися аж надто серйозно, товариші по факультету часто